Нормативні документи

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про освіту

(Відомості Верховної Ради (ВВР), 2017, № 38-39, ст.380)

Освіта є основою інтелектуального, духовного, фізичного і культурного розвитку особистості, її успішної соціалізації, економічного добробуту, запорукою розвитку суспільства, об’єднаного спільними цінностями і культурою, та держави.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, її талантів, інтелектуальних, творчих і фізичних здібностей, формування цінностей і необхідних для успішної самореалізації компетентностей, виховання відповідальних громадян, які здатні до свідомого суспільного вибору та спрямування своєї діяльності на користь іншим людям і суспільству, збагачення на цій основі інтелектуального, економічного, творчого, культурного потенціалу Українського народу, підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору.

Цей Закон регулює суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також визначає компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти.

Розділ I 
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Основні терміни та їх визначення

1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

1) автономія - право суб’єкта освітньої діяльності на самоврядування, яке полягає в його самостійності, незалежності та відповідальності у прийнятті рішень щодо академічних (освітніх), організаційних, фінансових, кадрових та інших питань діяльності, що провадиться в порядку та межах, визначених законом;

2) академічна свобода - самостійність і незалежність учасників освітнього процесу під час провадження педагогічної, науково-педагогічної, наукової та/або інноваційної діяльності, що здійснюється на принципах свободи слова, думки і творчості, поширення знань та інформації, вільного оприлюднення і використання результатів наукових досліджень з урахуванням обмежень, установлених законом;

3) безоплатна освіта - освіта, яка здобувається особою за рахунок коштів державного та/або місцевих бюджетів згідно із законодавством;

4) викладацька діяльність - діяльність, яка спрямована на формування знань, інших компетентностей, світогляду, розвиток інтелектуальних і творчих здібностей, емоційно-вольових та/або фізичних якостей здобувачів освіти (лекція, семінар, тренінг, курси, майстер-клас, вебінар тощо), та яка провадиться педагогічним (науково-педагогічним) працівником, самозайнятою особою (крім осіб, яким така форма викладацької діяльності заборонена законом) або іншою фізичною особою на основі відповідного трудового або цивільно-правового договору;

5) електронний підручник (посібник) - електронне навчальне видання із систематизованим викладом навчального матеріалу, що відповідає освітній програмі, містить цифрові об’єкти різних форматів та забезпечує інтерактивну взаємодію;

6) заклад освіти - юридична особа публічного чи приватного права, основним видом діяльності якої є освітня діяльність;

7) засновник закладу освіти - орган державної влади від імені держави, відповідна рада від імені територіальної громади (громад), фізична та/або юридична особа, рішенням та за рахунок майна яких засновано заклад освіти або які в інший спосіб відповідно до законодавства набули прав і обов’язків засновника;

8) здобувачі освіти - вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, аспіранти (ад’юнкти), докторанти, інші особи, які здобувають освіту за будь-яким видом та формою здобуття освіти;

9) індивідуальна освітня траєкторія - персональний шлях реалізації особистісного потенціалу здобувача освіти, що формується з урахуванням його здібностей, інтересів, потреб, мотивації, можливостей і досвіду, ґрунтується на виборі здобувачем освіти видів, форм і темпу здобуття освіти, суб’єктів освітньої діяльності та запропонованих ними освітніх програм, навчальних дисциплін і рівня їх складності, методів і засобів навчання. Індивідуальна освітня траєкторія в закладі освіти може бути реалізована через індивідуальний навчальний план;

10) індивідуальна програма розвитку - документ, що забезпечує індивідуалізацію навчання особи з особливими освітніми потребами, закріплює перелік необхідних психолого-педагогічних, корекційних потреб/послуг для розвитку дитини та розробляється групою фахівців з обов’язковим залученням батьків дитини з метою визначення конкретних навчальних стратегій і підходів до навчання;

11) індивідуальний навчальний план - документ, що визначає послідовність, форму і темп засвоєння здобувачем освіти освітніх компонентів освітньої програми з метою реалізації його індивідуальної освітньої траєкторії та розробляється закладом освіти у взаємодії із здобувачем освіти за наявності необхідних для цього ресурсів;

12) інклюзивне навчання - система освітніх послуг, гарантованих державою, що базується на принципах недискримінації, врахування багатоманітності людини, ефективного залучення та включення до освітнього процесу всіх його учасників;

13) інклюзивне освітнє середовище - сукупність умов, способів і засобів їх реалізації для спільного навчання, виховання та розвитку здобувачів освіти з урахуванням їхніх потреб та можливостей;

14) кваліфікація - визнана уповноваженим суб’єктом та засвідчена відповідним документом стандартизована сукупність здобутих особою компетентностей (результатів навчання);

15) компетентність - динамічна комбінація знань, умінь, навичок, способів мислення, поглядів, цінностей, інших особистих якостей, що визначає здатність особи успішно соціалізуватися, провадити професійну та/або подальшу навчальну діяльність;

16) освітній процес - система науково-методичних і педагогічних заходів, спрямованих на розвиток особистості шляхом формування та застосування її компетентностей;

17) освітня діяльність - діяльність суб’єкта освітньої діяльності, спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу у формальній та/або неформальній освіті;

18) освітня послуга - комплекс визначених законодавством, освітньою програмою та/або договором дій суб’єкта освітньої діяльності, що мають визначену вартість та спрямовані на досягнення здобувачем освіти очікуваних результатів навчання;

19) освітня програма - єдиний комплекс освітніх компонентів (предметів вивчення, дисциплін, індивідуальних завдань, контрольних заходів тощо), спланованих і організованих для досягнення визначених результатів навчання;

20) особа з особливими освітніми потребами - особа, яка потребує додаткової постійної чи тимчасової підтримки в освітньому процесі з метою забезпечення її права на освіту;

21) педагогічна діяльність - інтелектуальна, творча діяльність педагогічного (науково-педагогічного) працівника або самозайнятої особи у формальній та/або неформальній освіті, спрямована на навчання, виховання та розвиток особистості, її загальнокультурних, громадянських та/або професійних компетентностей;

22) результати навчання - знання, уміння, навички, способи мислення, погляди, цінності, інші особисті якості, набуті у процесі навчання, виховання та розвитку, які можна ідентифікувати, спланувати, оцінити і виміряти та які особа здатна продемонструвати після завершення освітньої програми або окремих освітніх компонентів;

23) рівень освіти - завершений етап освіти, що характеризується рівнем складності освітньої програми, сукупністю компетентностей, які визначені, як правило, стандартом освіти та відповідають певному рівню Національної рамки кваліфікацій;

24) розумне пристосування - запровадження, якщо це потрібно в конкретному випадку, необхідних модифікацій і адаптацій з метою забезпечення реалізації особами з особливими освітніми потребами конституційного права на освіту нарівні з іншими особами;

25) система освіти - сукупність складників освіти, рівнів і ступенів освіти, кваліфікацій, освітніх програм, стандартів освіти, ліцензійних умов, закладів освіти та інших суб’єктів освітньої діяльності, учасників освітнього процесу, органів управління у сфері освіти, а також нормативно-правових актів, що регулюють відносини між ними;

26) спеціальні закони - закони України "Про дошкільну освіту", "Про загальну середню освіту", "Про позашкільну освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про вищу освіту";

27) суб’єкт освітньої діяльності - фізична або юридична особа (заклад освіти, підприємство, установа, організація), що провадить освітню діяльність;

28) універсальний дизайн у сфері освіти - дизайн предметів, навколишнього середовища, освітніх програм та послуг, що забезпечує їх максимальну придатність для використання всіма особами без необхідної адаптації чи спеціального дизайну;

29) якість освіти - відповідність результатів навчання вимогам, встановленим законодавством, відповідним стандартом освіти та/або договором про надання освітніх послуг;

30) якість освітньої діяльності - рівень організації, забезпечення та реалізації освітнього процесу, що забезпечує здобуття особами якісної освіти та відповідає вимогам, встановленим законодавством та/або договором про надання освітніх послуг.

2. Положення цього та спеціальних законів щодо батьків стосуються також інших законних представників здобувачів освіти. Батьки, інші законні представники реалізують відповідні положення цього Закону та спеціальних законів стосовно осіб, які не досягли повноліття, а також відповідно до законодавства стосовно осіб, дієздатність яких обмежена.

Стаття 2. Законодавство України про освіту

1. Законодавство України про освіту ґрунтується на Конституції України та складається із цього Закону, спеціальних законів, інших актів законодавства у сфері освіти і науки та міжнародних договорів України, укладених в установленому законом порядку.

2. Підзаконні нормативно-правові акти не можуть звужувати зміст і обсяг конституційного права на освіту, а також визначених законом автономії суб’єктів освітньої діяльності та академічних свобод учасників освітнього процесу.

Листи, інструкції, методичні рекомендації, інші документи органів виконавчої влади, крім наказів, зареєстрованих Міністерством юстиції України, та документів, що регулюють внутрішню діяльність органу, не є нормативно-правовими актами і не можуть встановлювати правові норми.

3. Суб’єкт освітньої діяльності має право самостійно приймати рішення з будь-яких питань у межах своєї автономії, визначеної цим Законом, спеціальними законами та/або установчими документами, зокрема з питань, не врегульованих законодавством.

Стаття 3. Право на освіту

1. Кожен має право на якісну та доступну освіту. Право на освіту включає право здобувати освіту впродовж усього життя, право на доступність освіти, право на безоплатну освіту у випадках і порядку, визначених Конституцією та законами України.

2. В Україні створюються рівні умови доступу до освіти. Ніхто не може бути обмежений у праві на здобуття освіти. Право на освіту гарантується незалежно від віку, статі, раси, стану здоров’я, інвалідності, громадянства, національності, політичних, релігійних чи інших переконань, кольору шкіри, місця проживання, мови спілкування, походження, соціального і майнового стану, наявності судимості, а також інших обставин та ознак.

3. Право особи на освіту може реалізовуватися шляхом її здобуття на різних рівнях освіти, у різних формах і різних видів, у тому числі шляхом здобуття дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти та освіти дорослих.

4. Кожен має право на доступ до публічних освітніх, наукових та інформаційних ресурсів, у тому числі в мережі Інтернет, електронних підручників та інших мультимедійних навчальних ресурсів у порядку, визначеному законодавством.

5. Держава здійснює соціальний захист здобувачів освіти у випадках, визначених законодавством, а також забезпечує рівний доступ до освіти особам із соціально вразливих верств населення.

6. Держава створює умови для здобуття освіти особами з особливими освітніми потребами з урахуванням індивідуальних потреб, можливостей, здібностей та інтересів, а також забезпечує виявлення та усунення факторів, що перешкоджають реалізації прав і задоволенню потреб таких осіб у сфері освіти.

7. Іноземці та особи без громадянства здобувають освіту в Україні відповідно до законодавства та/або міжнародних договорів України.

8. Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту згідно із Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", має рівне з громадянами України право на освіту.

9. Право на освіту не може бути обмежене законом. Закон може встановлювати особливі умови доступу до певного рівня освіти, спеціальності (професії).

Стаття 4. Забезпечення права на безоплатну освіту

1. Держава забезпечує:

безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти відповідно до стандартів освіти;

розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої і післядипломної освіти відповідно до законодавства.

2. Право на безоплатну освіту забезпечується:

для здобувачів дошкільної та повної загальної середньої освіти - за рахунок розвитку мережі закладів освіти всіх форм власності та їх фінансового забезпечення у порядку, встановленому законодавством, і в обсязі, достатньому для забезпечення права на освіту всіх громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно або тимчасово проживають на території України;

для здобувачів позашкільної, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та післядипломної освіти - у закладах освіти чи інших суб’єктів освітньої діяльності за рахунок фінансування з державного та/або місцевого бюджетів у порядку, встановленому законодавством;

для здобувачів вищої освіти - у закладах освіти за рахунок фінансування з державного та/або місцевого бюджетів у порядку, встановленому законодавством.

3. Держава гарантує усім громадянам України та іншим особам, які перебувають в Україні на законних підставах, право на безоплатне здобуття повної загальної середньої освіти відповідно до стандартів освіти.

Держава гарантує безоплатне забезпечення підручниками (у тому числі електронними), посібниками всіх здобувачів повної загальної середньої освіти та педагогічних працівників у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 5. Державна політика у сфері освіти

1. Освіта є державним пріоритетом, що забезпечує інноваційний, соціально-економічний і культурний розвиток суспільства. Фінансування освіти є інвестицією в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави.

2. Державну політику у сфері освіти визначає Верховна Рада України, а реалізують Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, інші центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

3. Державна політика у сфері освіти формується і реалізується на основі наукових досліджень, міжнародних зобов’язань, вітчизняного та іноземного досвіду з урахуванням прогнозів, статистичних даних та індикаторів розвитку з метою задоволення потреб людини та суспільства.

4. Документами державного прогнозування і стратегічного планування розвитку освіти є прогноз розвитку освіти України, стратегія розвитку освіти України, відповідні державні, регіональні та місцеві цільові програми, плани діяльності у сфері освіти органів влади. Органи влади забезпечують відкритий доступ до зазначених документів шляхом їх оприлюднення на своїх офіційних веб-сайтах.

5. Держава створює умови для здобуття громадянської освіти, спрямованої на формування компетентностей, пов’язаних з реалізацією особою своїх прав і обов’язків як члена суспільства, усвідомленням цінностей громадянського (вільного демократичного) суспільства, верховенства права, прав і свобод людини і громадянина.

Стаття 6. Засади державної політики у сфері освіти та принципи освітньої діяльності

1. Засадами державної політики у сфері освіти та принципами освітньої діяльності є:

людиноцентризм;

верховенство права;

забезпечення якості освіти та якості освітньої діяльності;

забезпечення рівного доступу до освіти без дискримінації за будь-якими ознаками, у тому числі за ознакою інвалідності;

розвиток інклюзивного освітнього середовища, у тому числі у закладах освіти, найбільш доступних і наближених до місця проживання осіб з особливими освітніми потребами;

забезпечення універсального дизайну та розумного пристосування;

науковий характер освіти;

різноманітність освіти;

цілісність і наступність системи освіти;

прозорість і публічність прийняття та виконання управлінських рішень;

відповідальність і підзвітність органів управління освітою та закладів освіти, інших суб’єктів освітньої діяльності перед суспільством;

інституційне відокремлення функцій контролю (нагляду) та функцій забезпечення діяльності закладів освіти;

інтеграція з ринком праці;

нерозривний зв’язок із світовою та національною історією, культурою, національними традиціями;

свобода у виборі видів, форм і темпу здобуття освіти, освітньої програми, закладу освіти, інших суб’єктів освітньої діяльності;

академічна доброчесність;

академічна свобода;

фінансова, академічна, кадрова та організаційна автономія закладів освіти у межах, визначених законом;

гуманізм;

демократизм;

єдність навчання, виховання та розвитку;

виховання патріотизму, поваги до культурних цінностей Українського народу, його історико-культурного надбання і традицій;

формування усвідомленої потреби в дотриманні Конституції та законів України, нетерпимості до їх порушення;

формування поваги до прав і свобод людини, нетерпимості до приниження її честі та гідності, фізичного або психічного насильства, а також до дискримінації за будь-якими ознаками;

формування громадянської культури та культури демократії;

формування культури здорового способу життя, екологічної культури і дбайливого ставлення до довкілля;

невтручання політичних партій в освітній процес;

невтручання релігійних організацій в освітній процес (крім випадків, визначених цим Законом);

різнобічність та збалансованість інформації щодо політичних, світоглядних та релігійних питань;

державно-громадське управління;

державно-громадське партнерство;

державно-приватне партнерство;

сприяння навчанню впродовж життя;

інтеграція у міжнародний освітній та науковий простір;

нетерпимість до проявів корупції та хабарництва;

доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою.

2. Освіта в Україні має будуватися за принципом рівних можливостей для всіх.

Стаття 7. Мова освіти

1. Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова.

Держава гарантує кожному громадянинові України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях (дошкільної, загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої), а також позашкільної та післядипломної освіти державною мовою в державних і комунальних закладах освіти.

Особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини. Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідної національної меншини поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням українською мовою.

Особам, які належать до корінних народів України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної і загальної середньої освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідного корінного народу. Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідного корінного народу України поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням українською мовою.

Особам, які належать до корінних народів, національних меншин України, гарантується право на вивчення мови відповідних корінного народу чи національної меншини в комунальних закладах загальної середньої освіти або через національні культурні товариства.

Особам з порушенням слуху забезпечується право на навчання жестовою мовою та на вивчення української жестової мови.

2. Заклади освіти забезпечують обов’язкове вивчення державної мови, зокрема заклади професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти - в обсязі, що дає змогу провадити професійну діяльність у вибраній галузі з використанням державної мови.

Особам, які належать до корінних народів, національних меншин України, іноземцям та особам без громадянства створюються належні умови для вивчення державної мови.

3. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування, насамперед англійської мови, в державних і комунальних закладах освіти.

4. У закладах освіти відповідно до освітньої програми можуть викладатися одна або декілька дисциплін двома чи більше мовами - державною мовою, англійською мовою, іншими офіційними мовами Європейського Союзу.

5. За бажанням здобувачів професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти заклади освіти створюють можливості для вивчення ними мови корінного народу, національної меншини України як окремої дисципліни.

6. Держава сприяє створенню та функціонуванню за кордоном закладів освіти, у яких навчання здійснюється українською мовою або вивчається українська мова.

7. Особливості використання мов в окремих видах та на окремих рівнях освіти визначаються спеціальними законами.

Стаття 8. Види освіти

1. Особа реалізує своє право на освіту впродовж життя шляхом формальної, неформальної та інформальної освіти. Держава визнає ці види освіти, створює умови для розвитку суб’єктів освітньої діяльності, що надають відповідні освітні послуги, а також заохочує до здобуття освіти всіх видів.

2. Формальна освіта - це освіта, яка здобувається за освітніми програмами відповідно до визначених законодавством рівнів освіти, галузей знань, спеціальностей (професій) і передбачає досягнення здобувачами освіти визначених стандартами освіти результатів навчання відповідного рівня освіти та здобуття кваліфікацій, що визнаються державою.

3. Неформальна освіта - це освіта, яка здобувається, як правило, за освітніми програмами та не передбачає присудження визнаних державою освітніх кваліфікацій за рівнями освіти, але може завершуватися присвоєнням професійних та/або присудженням часткових освітніх кваліфікацій.

4. Інформальна освіта (самоосвіта) - це освіта, яка передбачає самоорганізоване здобуття особою певних компетентностей, зокрема під час повсякденної діяльності, пов’язаної з професійною, громадською або іншою діяльністю, родиною чи дозвіллям.

5. Результати навчання, здобуті шляхом неформальної та/або інформальної освіти, визнаються в системі формальної освіти в порядку, визначеному законодавством.

Стаття 9. Форми здобуття освіти

1. Особа має право здобувати освіту в різних формах або поєднуючи їх.

Основними формами здобуття освіти є:

інституційна (очна (денна, вечірня), заочна, дистанційна, мережева);

індивідуальна (екстернатна, сімейна (домашня), педагогічний патронаж, на робочому місці (на виробництві);

дуальна.

2. Очна (денна, вечірня) форма здобуття освіти - це спосіб організації навчання здобувачів освіти, що передбачає їх безпосередню участь в освітньому процесі.

3. Заочна форма здобуття освіти - це спосіб організації навчання здобувачів освіти шляхом поєднання очної форми освіти під час короткочасних сесій і самостійного оволодіння освітньою програмою у проміжку між ними.

4. Дистанційна форма здобуття освіти - це індивідуалізований процес здобуття освіти, який відбувається в основному за опосередкованої взаємодії віддалених один від одного учасників освітнього процесу у спеціалізованому середовищі, що функціонує на базі сучасних психолого-педагогічних та інформаційно-комунікаційних технологій.

5. Мережева форма здобуття освіти - це спосіб організації навчання здобувачів освіти, завдяки якому оволодіння освітньою програмою відбувається за участю різних суб’єктів освітньої діяльності, що взаємодіють між собою на договірних засадах.

6. Екстернатна форма здобуття освіти (екстернат) - це спосіб організації навчання здобувачів освіти, за яким освітня програма повністю засвоюється здобувачем самостійно, а оцінювання результатів навчання та присудження освітньої кваліфікації здійснюються відповідно до законодавства.

7. Сімейна (домашня) форма здобуття освіти - це спосіб організації освітнього процесу дітей самостійно їхніми батьками для здобуття формальної (дошкільної, повної загальної середньої) та/або неформальної освіти. Відповідальність за здобуття освіти дітьми на рівні не нижче стандартів освіти несуть батьки. Оцінювання результатів навчання та присудження освітніх кваліфікацій здійснюються відповідно до законодавства.

8. Педагогічний патронаж - це спосіб організації освітнього процесу педагогічними працівниками, що передбачає забезпечення ними засвоєння освітньої програми здобувачем освіти, який за психофізичним станом або з інших причин, визначених законодавством, зокрема з метою забезпечення доступності здобуття освіти, потребує такої форми.

9. Здобуття освіти на робочому місці - це спосіб організації навчання здобувачів освіти, завдяки якому оволодіння освітньою програмою (як правило, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої освіти) відбувається на виробництві шляхом практичного навчання, участі у виконанні трудових обов’язків і завдань під керівництвом фахівців-практиків, залучених до освітнього процесу.

10. Дуальна форма здобуття освіти - це спосіб здобуття освіти, що передбачає поєднання навчання осіб у закладах освіти (в інших суб’єктів освітньої діяльності) з навчанням на робочих місцях на підприємствах, в установах та організаціях для набуття певної кваліфікації, як правило, на основі договору.

11. Особливості застосування форм здобуття освіти для різних рівнів освіти можуть визначатися спеціальними законами.

12. Положення про форми здобуття освіти затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Розділ II 
СТРУКТУРА ОСВІТИ

Стаття 10. Складники та рівні освіти

1. Невід’ємними складниками системи освіти є:

дошкільна освіта;

повна загальна середня освіта;

позашкільна освіта;

спеціалізована освіта;

професійна (професійно-технічна) освіта;

фахова передвища освіта;

вища освіта;

освіта дорослих, у тому числі післядипломна освіта.

2. Рівнями освіти є:

дошкільна освіта, яка відповідає нульовому рівню Національної рамки кваліфікацій;

початкова освіта, яка відповідає першому рівню Національної рамки кваліфікацій;

базова середня освіта, яка відповідає другому рівню Національної рамки кваліфікацій;

профільна середня освіта, яка відповідає третьому рівню Національної рамки кваліфікацій;

перший (початковий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти, який відповідає другому рівню Національної рамки кваліфікацій;

другий (базовий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти, який відповідає третьому рівню Національної рамки кваліфікацій;

третій (вищий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти, який відповідає четвертому рівню Національної рамки кваліфікацій;

фахова передвища освіта, яка відповідає п’ятому рівню Національної рамки кваліфікацій;

початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти, який відповідає шостому рівню Національної рамки кваліфікацій;

перший (бакалаврський) рівень вищої освіти, який відповідає сьомому рівню Національної рамки кваліфікацій;

другий (магістерський) рівень вищої освіти, який відповідає восьмому рівню Національної рамки кваліфікацій;

третій (освітньо-науковий/освітньо-творчий) рівень вищої освіти, який відповідає дев’ятому рівню Національної рамки кваліфікацій;

науковий рівень вищої освіти, який відповідає десятому рівню Національної рамки кваліфікацій.

3. У системі позашкільної освіти та освіти дорослих (включно з післядипломною освітою) можуть здобуватися часткові кваліфікації відповідного рівня Національної рамки кваліфікацій.

Часткові кваліфікації, які здобуваються в системі позашкільної освіти, можуть відповідати нульовому - третьому рівням Національної рамки кваліфікацій.

Стаття 11. Дошкільна освіта

1. Метою дошкільної освіти є забезпечення цілісного розвитку дитини, її фізичних, інтелектуальних і творчих здібностей шляхом виховання, навчання, соціалізації та формування необхідних життєвих навичок.

2. Діти старшого дошкільного віку обов’язково охоплюються дошкільною освітою відповідно до стандарту дошкільної освіти.

3. Відповідальність за здобуття дітьми дошкільної освіти несуть батьки.

4. Батьки самостійно обирають способи та форми, якими забезпечують реалізацію права дітей на дошкільну освіту.

5. Органи місцевого самоврядування створюють умови для здобуття дошкільної освіти шляхом:

формування і розвитку мережі закладів освіти;

замовлення підготовки педагогічних працівників;

реалізації освітніх програм неформальної освіти для батьків;

проведення інших заходів.

6. Порядок, умови, форми та особливості здобуття дошкільної освіти визначаються спеціальним законом.

Стаття 12. Повна загальна середня освіта

1. Метою повної загальної середньої освіти є всебічний розвиток, виховання і соціалізація особистості, яка здатна до життя в суспільстві та цивілізованої взаємодії з природою, має прагнення до самовдосконалення і навчання впродовж життя, готова до свідомого життєвого вибору та самореалізації, відповідальності, трудової діяльності та громадянської активності.

Досягнення цієї мети забезпечується шляхом формування ключових компетентностей, необхідних кожній сучасній людині для успішної життєдіяльності:

вільне володіння державною мовою;

здатність спілкуватися рідною (у разі відмінності від державної) та іноземними мовами;

математична компетентність;

компетентності у галузі природничих наук, техніки і технологій;

інноваційність;

екологічна компетентність;

інформаційно-комунікаційна компетентність;

навчання впродовж життя;

громадянські та соціальні компетентності, пов’язані з ідеями демократії, справедливості, рівності, прав людини, добробуту та здорового способу життя, з усвідомленням рівних прав і можливостей;

культурна компетентність;

підприємливість та фінансова грамотність;

інші компетентності, передбачені стандартом освіти.

Спільними для всіх компетентностей є такі вміння: читання з розумінням, уміння висловлювати власну думку усно і письмово, критичне та системне мислення, здатність логічно обґрунтовувати позицію, творчість, ініціативність, вміння конструктивно керувати емоціями, оцінювати ризики, приймати рішення, розв’язувати проблеми, здатність співпрацювати з іншими людьми.

2. Повна загальна середня освіта в Україні є обов’язковою і здобувається в інституційних або індивідуальних формах, визначених законодавством, як правило, в закладах освіти.

3. Повна загальна середня освіта має три рівні освіти:

початкова освіта тривалістю чотири роки;

базова середня освіта тривалістю п’ять років;

профільна середня освіта тривалістю три роки.

Початкова, базова середня і профільна середня освіта можуть здобуватися в окремих закладах освіти або у структурних підрозділах однієї юридичної особи (закладу освіти).

4. Початкова освіта здобувається, як правило, з шести років. Діти, яким на початок навчального року виповнилося сім років, повинні розпочинати здобуття початкової освіти цього ж навчального року.

5. Особи з особливими освітніми потребами можуть розпочинати здобуття початкової освіти з іншого віку, а тривалість здобуття ними початкової та базової середньої освіти може бути подовжена з доповненням освітньої програми корекційно-розвитковим складником. Особливості здобуття такими особами повної загальної середньої освіти визначаються спеціальним законом.

6. На рівнях початкової та базової середньої освіти освітній процес може організовуватися за циклами, визначеними спеціальним законом, поділ на які здійснюється з урахуванням вікових особливостей фізичного, психічного та інтелектуального розвитку дітей.

7. Здобуття профільної середньої освіти передбачає два спрямування:

академічне - профільне навчання на основі поєднання змісту освіти, визначеного стандартом профільної середньої освіти, і поглибленого вивчення окремих предметів з урахуванням здібностей та освітніх потреб здобувачів освіти з орієнтацією на продовження навчання на вищих рівнях освіти;

професійне - орієнтоване на ринок праці профільне навчання на основі поєднання змісту освіти, визначеного стандартом профільної середньої освіти, та професійно орієнтованого підходу до навчання з урахуванням здібностей і потреб учнів.

Здобуття профільної середньої освіти за будь-яким спрямуванням не обмежує право особи на здобуття освіти на інших рівнях освіти.

Заклади освіти можуть мати освітні програми профільної середньої освіти за одним чи обома спрямуваннями.

8. Результати навчання здобувачів освіти на кожному рівні повної загальної середньої освіти оцінюються шляхом державної підсумкової атестації, яка може здійснюватися в різних формах, визначених законодавством, зокрема у формі зовнішнього незалежного оцінювання.

Державна підсумкова атестація здобувачів початкової освіти здійснюється лише з метою моніторингу якості освітньої діяльності закладів освіти та/або якості освіти.

Порядок, форми проведення і перелік навчальних предметів, з яких проводиться державна підсумкова атестація, визначає центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки.

9. Порядок, умови, форми та особливості здобуття повної загальної середньої освіти визначаються спеціальним законом.

Стаття 13. Територіальна доступність повної загальної середньої освіти

1. Для забезпечення територіальної доступності повної загальної середньої освіти органи місцевого самоврядування створюють і утримують мережу закладів освіти та їхніх філій.

Кожна особа має право здобувати початкову та базову середню освіту в закладі освіти (його філії), що найбільш доступний та наближений до місця проживання особи.

Право особи здобувати початкову та базову середню освіту у державному або комунальному закладі освіти (його філії), за яким закріплена територія обслуговування, на якій проживає ця особа, гарантується, що не обмежує право особи обрати інший заклад освіти.

2. З метою створення умов для здобуття повної загальної середньої освіти, запровадження профільного навчання, забезпечення всебічного розвитку особи, раціонального та ефективного використання наявних ресурсів і матеріально-технічної бази закладів освіти, їх модернізації створюється освітній округ.

Освітній округ - це сукупність закладів освіти (їхніх філій), у тому числі закладів позашкільної освіти, закладів культури, фізичної культури і спорту, що забезпечують доступність освіти для осіб, які проживають на відповідній території.

Опорний заклад освіти - це заклад загальної середньої освіти, що має зручне розташування для підвезення дітей з інших населених пунктів, забезпечений кваліфікованими педагогічними кадрами, має сучасну матеріально-технічну і навчально-методичну базу та спроможний забезпечувати на належному рівні здобуття профільної освіти.

Положення про освітній округ і опорний заклад освіти затверджується Кабінетом Міністрів України.

3. З метою наближення місця навчання дітей до їхнього місця проживання у відповідному населеному пункті може утворюватися філія закладу освіти. Філія закладу освіти - це територіально відокремлений структурний підрозділ закладу освіти, що не має статусу юридичної особи та діє на підставі положення, затвердженого засновником відповідного закладу освіти на основі типового положення, що затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Початкова школа може забезпечувати здобуття початкової освіти дітьми (незалежно від їх кількості) одного або різного віку, які можуть бути об’єднані в один або в різні класи (групи). Освітній процес у такій школі може організовуватися одним чи кількома вчителями або в будь-якій іншій формі, яка є найбільш зручною та доцільною для забезпечення здобуття дітьми початкової освіти відповідно до стандарту початкової освіти.

4. Особи, які здобувають повну загальну середню освіту, проживають у сільській місцевості і потребують підвезення до закладу освіти і у зворотному напрямку, забезпечуються таким підвезенням за кошти місцевих бюджетів, у тому числі із забезпеченням доступності відповідного транспорту для осіб з порушенням зору, слуху, опорно-рухового апарату та інших маломобільних груп населення.

5. Органи місцевого самоврядування різних адміністративно-територіальних одиниць мають право прийняти з урахуванням потреб і пропозицій територіальних громад спільне рішення про організацію здобуття початкової, базової та профільної середньої освіти в закладі освіти (його філії) та забезпечення підвезення здобувачів освіти до нього і у зворотному напрямку.

Стаття 14. Позашкільна освіта

1. Метою позашкільної освіти є розвиток здібностей дітей та молоді у сфері освіти, науки, культури, фізичної культури і спорту, технічної та іншої творчості, здобуття ними первинних професійних знань, вмінь і навичок, необхідних для їх соціалізації, подальшої самореалізації та/або професійної діяльності.

2. Позашкільна освіта може здобуватися одночасно із здобуттям дошкільної, повної загальної середньої, професійної (професійно-технічної) та фахової передвищої освіти. Компетентності, здобуті за програмами позашкільної освіти, можуть враховуватися та визнаватися на відповідному рівні освіти.

3. Здобуття позашкільної освіти забезпечується закладами позашкільної освіти різних типів, форм власності та підпорядкування, іншими закладами освіти, сім’єю, громадськими об’єднаннями, підприємствами, установами, організаціями та іншими юридичними і фізичними особами.

4. Державні заклади позашкільної освіти утворюються центральними органами виконавчої влади та фінансуються за кошти державного бюджету. Інші заклади позашкільної освіти утворюються органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, у тому числі релігійними організаціями, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законодавством порядку, іншими юридичними і фізичними особами, за наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних та інших працівників.

5. Фінансування позашкільної освіти здійснюється за кошти засновника, державного та/або місцевих бюджетів, батьків, з інших джерел, не заборонених законодавством.

6. Органи місцевого самоврядування створюють умови для доступності позашкільної освіти шляхом формування, утримання та розвитку мережі закладів позашкільної освіти відповідно до освітніх, культурних, духовних потреб та запитів населення.

7. Порядок, умови, форми та особливості здобуття позашкільної освіти визначаються спеціальним законом.

Стаття 15. Професійна (професійно-технічна) освіта

1. Метою професійної (професійно-технічної) освіти є формування і розвиток професійних компетентностей особи, необхідних для професійної діяльності за певною професією у відповідній галузі, забезпечення її конкурентоздатності на ринку праці та мобільності і перспектив кар’єрного зростання впродовж життя.

2. Професійна (професійно-технічна) освіта здобувається на основі базової або повної загальної середньої освіти. Здобуття професійної (професійно-технічної) освіти на основі базової середньої освіти здійснюється з одночасним здобуттям профільної середньої освіти та отриманням відповідного документа про повну загальну середню освіту.

Заклади професійної (професійно-технічної) освіти можуть також здійснювати підготовку фахівців за окремими професіями без забезпечення здобуття повної загальної середньої освіти.

Особи, які з певних причин не можуть одночасно з набуттям професії здобувати повну загальну середню освіту або не мають базової середньої освіти, а також ті, які потребують реабілітації, мають право здобувати професійну (професійно-технічну) освіту.

3. Рівнями професійної (професійно-технічної) освіти є:

перший (початковий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти;

другий (базовий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти;

третій (вищий) рівень професійної (професійно-технічної) освіти.

4. На першому (початковому) рівні професійної (професійно-технічної) освіти особа може здобути кваліфікації, що відповідають другому рівню Національної рамки кваліфікацій.

На другому (базовому) рівні професійної (професійно-технічної) освіти особа може здобути кваліфікації, що відповідають третьому рівню Національної рамки кваліфікацій.

На третьому (вищому) рівні професійної (професійно-технічної) освіти особа може здобути кваліфікації, що відповідають четвертому рівню Національної рамки кваліфікацій.

Заклади професійної (професійно-технічної) освіти мають право здійснювати за відповідними стандартами підготовку фахівців, компетентності яких відповідають п’ятому рівню Національної рамки кваліфікацій. Ліцензування такої освітньої діяльності та акредитація відповідних освітніх програм здійснюються в загальному порядку.

5. Особа, яка здобула професійну (професійно-технічну) освіту відповідного рівня, може продовжити навчання на наступних рівнях освіти, у тому числі за скороченою програмою підготовки - у випадках та порядку, визначених законодавством.

6. Заклади професійної (професійно-технічної) освіти здійснюють підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації осіб за кошти державного та/або місцевих бюджетів, а також за угодами з підприємствами, установами, організаціями, окремими фізичними та/або юридичними особами.

7. Порядок, умови, форми та особливості здобуття професійної (професійно-технічної) освіти визначаються спеціальним законом.

Стаття 16. Фахова передвища освіта

1. Фахова передвища освіта спрямована на формування та розвиток освітньої кваліфікації, що підтверджує здатність особи до виконання типових спеціалізованих завдань у певній галузі професійної діяльності, пов’язаних з виконанням виробничих завдань підвищеної складності та/або здійсненням обмежених управлінських функцій, що характеризуються певною невизначеністю умов та потребують застосування положень і методів відповідної науки, і завершується здобуттям відповідної освітньої та/або професійної кваліфікації.

2. Фахова передвища освіта здобувається на основі повної або базової середньої освіти. Здобуття фахової передвищої освіти на основі базової середньої освіти здійснюється з одночасним здобуттям повної загальної середньої освіти та отриманням відповідного документа про повну загальну середню освіту.

3. Система фахової передвищої освіти передбачає здобуття кваліфікацій, що відповідають п’ятому рівню Національної рамки кваліфікацій.

4. Заклади фахової передвищої освіти також мають право здійснювати за відповідними стандартами підготовку фахівців, компетентності яких відповідають третьому та четвертому рівням Національної рамки кваліфікацій. Ліцензування такої освітньої діяльності та акредитація відповідних освітніх програм здійснюються в загальному порядку.

5. Заклади фахової передвищої освіти можуть утворювати навчально-методичні, навчальні, науково-виробничі та інші об’єднання за галузевими або професійними ознаками.

6. Особа, яка здобула ступінь фахової передвищої освіти, може продовжити навчання на рівнях вищої освіти, у тому числі за скороченою програмою підготовки.

7. Порядок, умови, форми та особливості здобуття фахової передвищої освіти визначаються спеціальним законом.

Стаття 17. Вища освіта

1. Метою вищої освіти є здобуття особою високого рівня наукових та/або творчих мистецьких, професійних і загальних компетентностей, необхідних для діяльності за певною спеціальністю чи в певній галузі знань.

2. Вища освіта здобувається на основі повної загальної середньої освіти.

Рівні, ступені вищої освіти, порядок, умови, форми та особливості її здобуття визначаються спеціальним законом.

3. Наукова, науково-технічна та інноваційна діяльність закладів вищої освіти (для закладів вищої освіти культурологічного та мистецького спрямування - мистецька діяльність) є обов’язковою та невід’ємною складовою частиною їхньої освітньої діяльності.

4. Складовою освітньої програми вищої освіти мистецького спрямування є асистентура-стажування, яке проводиться в університетах та академіях на основі ступеня магістра і є основною формою підготовки мистецьких виконавських кадрів вищої кваліфікації.

Стаття 18. Освіта дорослих

1. Освіта дорослих, що є складовою освіти впродовж життя, спрямована на реалізацію права кожної повнолітньої особи на безперервне навчання з урахуванням її особистісних потреб, пріоритетів суспільного розвитку та потреб економіки.

2. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування створюють умови для формальної, неформальної та інформальної освіти дорослих.

3. Складниками освіти дорослих є:

післядипломна освіта;

професійне навчання працівників;

курси перепідготовки та/або підвищення кваліфікації;

безперервний професійний розвиток;

будь-які інші складники, що передбачені законодавством, запропоновані суб’єктом освітньої діяльності або самостійно визначені особою.

4. Особа має право на вільний вибір закладу освіти, установи, організації, іншого суб’єкта освітньої діяльності, видів, форм, темпу здобуття освіти та освітньої програми в межах здобуття освіти дорослих.

5. Післядипломна освіта передбачає набуття нових та вдосконалення раніше набутих компетентностей на основі здобутої вищої, професійної (професійно-технічної) або фахової передвищої освіти та практичного досвіду.

6. Післядипломна освіта включає:

спеціалізацію - профільну спеціалізовану підготовку з метою набуття особою здатності виконувати завдання та обов’язки, що мають особливості в межах спеціальності;

перепідготовку - освіту дорослих, спрямовану на професійне навчання з метою оволодіння іншою (іншими) професією (професіями);

підвищення кваліфікації - набуття особою нових та/або вдосконалення раніше набутих компетентностей у межах професійної діяльності або галузі знань;

стажування - набуття особою практичного досвіду виконання завдань та обов’язків у певній професійній діяльності або галузі знань.

7. Післядипломна освіта у сфері охорони здоров’я також включає:

інтернатуру;

лікарську резидентуру.

Інтернатура проводиться в університетах, академіях, інститутах, наукових установах, закладах охорони здоров’я, визнаних центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я як бази інтернатури, і є обов’язковою формою первинної спеціалізації осіб за лікарськими та провізорськими спеціальностями для отримання кваліфікації лікаря-спеціаліста або провізора-спеціаліста.

НАЦІОНАЛЬНА ДОКТРИНА
   РОЗВИТКУ ОСВІТИ

                      1. Загальні положення

     Освіта - основа розвитку особистості,  суспільства,  нації та
держави,  запорука  майбутнього  України.  Вона   є   визначальним
чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової
життєдіяльності   суспільства.   Освіта   відтворює   і    нарощує
інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства.

     Освіта є  стратегічним  ресурсом  поліпшення добробуту людей,
забезпечення  національних  інтересів,  зміцнення   авторитету   і
конкурентоспроможності держави на міжнародній арені.

     За   роки    незалежності   на   основі  Конституції  України
( 254к/96-ВР )  визначено  пріоритети  розвитку  освіти,  створено
відповідну   правову  базу,  здійснюється  практичне  реформування
галузі  згідно  з  Державною   національною   програмою   "Освіта"
("Україна XXI століття") ( 896-93-п ).

     Водночас стан   справ  у  галузі  освіти,  темпи  та  глибина
перетворень не повною  мірою  задовольняють  потреби  особистості,
суспільства і держави.  Глобалізація, зміна технологій, перехід до
постіндустріального,   інформаційного   суспільства,   утвердження
пріоритетів  сталого розвитку,  інші властиві сучасній цивілізації
риси зумовлюють розвиток людини як головну мету, ключовий показник
і  основний  важіль  сучасного  прогресу,  потребу  в  радикальній
модернізації  галузі,  ставлять   перед   державою,   суспільством
завдання  забезпечити  пріоритетність  розвитку  освіти  і  науки,
першочерговість розв'язання їх нагальних проблем.

     Актуальним завданням  є  забезпечення  доступності   здобуття
якісної   освіти  протягом  життя  для  всіх  громадян  та  дальше
утвердження   її   національного   характеру.    Мають    постійно
оновлюватися   зміст  освіти  та  організація  навчально-виховного
процесу відповідно  до  демократичних  цінностей,  ринкових  засад
економіки,   сучасних   науково-технічних   досягнень.   Критичним
залишається стан фінансування освіти і науки, недостатнім є рівень
оплати праці працівників освіти і науки.

     Потребують державної  підтримки  дошкільна,  загальна середня
освіта  у  сільській   місцевості,   професійно-технічна   освіта,
навчання здібних та обдарованих учнів і студентів, а також дітей з
особливостями психічного і фізичного розвитку.

     Необхідно істотно   зміцнити   навчально-матеріальну    базу,
здійснити    комп'ютеризацію   навчальних   закладів,   впровадити
інформаційні  технології,  забезпечити  ефективну  підготовку   та
підвищення   кваліфікації   педагогічних   і  науково-педагогічних
працівників, запровадити нові економічні та управлінські механізми
розвитку   освіти.   Усі  ці  проблеми  потребують  першочергового
розв'язання.

     В Україні повинні забезпечуватися прискорений, випереджальний
інноваційний  розвиток  освіти,  а  також  створюватися  умови для
розвитку,  самоствердження та самореалізації особистості  протягом
життя.

     Національна доктрина  розвитку  освіти  (далі  -  Національна
доктрина) визначає систему  концептуальних  ідей  та  поглядів  на
стратегію  і  основні  напрями розвитку освіти у першій чверті XXI
століття.

                  II. Мета і пріоритетні напрями
                         розвитку освіти

     1. Мета державної політики щодо  розвитку  освіти  полягає  у
створенні  умов  для розвитку особистості і творчої самореалізації
кожного громадянина України,  вихованні покоління  людей,  здатних
ефективно  працювати  і  навчатися  протягом  життя,  оберігати  й
примножувати  цінності  національної  культури  та  громадянського
суспільства,   розвивати   і   зміцнювати   суверенну,  незалежну,
демократичну,  соціальну та правову державу як невід'ємну складову
європейської та світової спільноти.

     2. Пріоритетними  напрямами  державної політики щодо розвитку
освіти є:

     особистісна орієнтація освіти;

     формування національних   і    загальнолюдських    цінностей;

     створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;

     постійне підвищення  якості  освіти,  оновлення  її змісту та
форм організації навчально-виховного процесу;

     розвиток системи безперервної  освіти  та  навчання  протягом
життя;

     пропаганда здорового способу життя;

     розширення україномовного  освітнього простору;

     забезпечення освітніх потреб національних меншин;

     забезпечення економічних    і    соціальних    гарантій   для
професійної  самореалізації   педагогічних,   науково-педагогічних
працівників, підвищення їх соціального статусу;

     розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти
у сільській місцевості та професійно-технічної освіти;

     органічне поєднання освіти і науки,  розвиток педагогічної та
психологічної науки, дистанційної освіти;

     запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;

     створення індустрії  сучасних  засобів  навчання і виховання,
повне забезпечення ними навчальних закладів;

     створення ринку освітніх послуг та  його  науково-методичного
забезпечення;

     інтеграція вітчизняної  освіти  до європейського та світового
освітніх просторів.

     3. Держава повинна забезпечувати:

     виховання особистості,  яка  усвідомлює  свою  належність  до
Українського    народу,    сучасної    європейської   цивілізації,
орієнтується в реаліях і  перспективах  соціокультурної  динаміки,
підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється;

     збереження та   збагачення  українських  культурно-історичних
традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь,
української  мови,  а  також  до історії та культури всіх корінних
народів  і  національних  меншин,  які   проживають   в   Україні,
формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин;

     виховання людини демократичного світогляду,  яка дотримується
громадянських прав і свобод,  з  повагою  ставиться  до  традицій,
культури, віросповідання та мови спілкування народів світу;

     формування у  дітей та молоді сучасного світогляду,  розвиток
творчих здібностей  і  навичок  самостійного  наукового  пізнання,
самоосвіти і самореалізації особистості;

               III. Національний характер освіти і
                      національне виховання

     4. Освіта  має  гуманістичний  характер  і   грунтується   на
культурно-історичних цінностях Українського народу, його традиціях
і духовності.

     Освіта утверджує  національну   ідею,   сприяє   національній
самоідентифікації,    розвитку   культури   Українського   народу,
оволодінню   цінностями   світової   культури,   загальнолюдськими
надбаннями.

     5. Національне  виховання  є  одним  із головних пріоритетів,
органічною  складовою  освіти.  Його  основна  мета  -   виховання
свідомого   громадянина,  патріота,  набуття  молоддю  соціального
досвіду,   високої   культури   міжнаціональних    взаємовідносин,
формування  у  молоді  потреби  та  уміння  жити  в громадянському
суспільстві,  духовності  та  фізичної  досконалості,   моральної,
художньо-естетичної, трудової, екологічної культури.

     6. Національне  виховання спрямовується на залучення громадян
до  глибинних  пластів   національної   культури   і   духовності,
формування  у  дітей  та молоді національних світоглядних позицій,
ідей,  поглядів і переконань на основі  цінностей  вітчизняної  та
світової культури.

     Головними складовими  національного  виховання є громадянське
та патріотичне виховання.

     7. Національне виховання має  здійснюватися  на  всіх  етапах
навчання дітей   та   молоді,  забезпечувати  всебічний  розвиток,
гармонійність і цілісність особистості,  розвиток її здібностей та
обдарувань,  збагачення  на цій основі інтелектуального потенціалу
народу,  його  духовності  й  культури,   виховання   громадянина,
здатного   до   самостійного   мислення,   суспільного   вибору  і
діяльності, спрямованої на процвітання України.

                   IV. Стратегія мовної освіти

     8. У державі створюється система безперервної мовної  освіти,
що забезпечує обов'язкове оволодіння громадянами України державною
мовою,  можливість опановувати  рідну  (національну)  і  практично
володіти  хоча  б  однією іноземною мовою.  Освіта сприяє розвитку
високої мовної культури громадян,  вихованню поваги  до  державної
мови та мов національних меншин України, толерантності у ставленні
до носіїв різних мов і культур.

     Реалізація мовної стратегії здійснюється шляхом  комплексного
і  послідовного впровадження просвітницьких,  нормативно-правових,
науково-методичних, роз'яснювальних заходів.

     Забезпечується право  національних  меншин   на   задоволення
освітніх потреб рідною мовою, збереження та розвиток етнокультури,
її підтримку та захист державою.  У навчальних  закладах,  в  яких
навчання  ведеться  мовами національних меншин,  створюються умови
для належного опанування державної мови.

                V. Освіта - рушійна сила розвитку
                    громадянського суспільства

     9. В умовах становлення в Україні громадянського суспільства,
правової держави,  демократичної  політичної  системи  освіта  має
стати  найважливішим  чинником  гуманізації  суспільно-економічних
відносин, формування нових життєвих орієнтирів особистості.

     Передумовою утвердження      розвинутого       громадянського
суспільства   є   підготовка   освічених,   моральних,  мобільних,
конструктивних  і  практичних   людей,   здатних   до   співпраці,
міжкультурної     взаємодії,    які    мають    глибоке    почуття
відповідальності   за   долю   країни,   її   соціально-економічне
процвітання.

     Освіта має активно сприяти формуванню нової ціннісної системи
сус

          VII. Рівний доступ до здобуття якісної освіти

     14. Для всіх громадян України незалежно  від  національності,
статі,  соціального походження та майнового стану, віросповідання,
місця проживання та стану здоров'я забезпечується рівний доступ до
якісної    освіти.   Реалізація   зазначеного   права   передбачає
прозорість,  наступність  системи  освіти  всіх   рівнів,   гнучке
врахування демографічних, соціальних, економічних змін.

     Мережа навчальних   закладів   повинна  задовольняти  освітні
потреби кожної людини відповідно до її  інтересів,  здібностей  та
потреб суспільства.

     15. Модернізація системи освіти спрямована на забезпечення її
якості  відповідно  до  новітніх  досягнень  науки,   культури   і
соціальної практики.

     Якість освіти   є   національним  пріоритетом  і  передумовою
національної безпеки держави,  додержання міжнародних норм і вимог
законодавства України щодо реалізації права громадян на освіту.

     На забезпечення   якості  освіти  спрямовуються  матеріальні,
фінансові,  кадрові та  наукові  ресурси  суспільства  і  держави.
Висока  якість  освіти  передбачає  взаємозв'язок  освіти і науки,
педагогічної теорії та практики.

     Якість освіти визначається  на  основі  державних  стандартів
освіти та оцінки громадськістю освітніх послуг.

     Держава постійно    здійснює    моніторинг   якості   освіти,
забезпечує його прозорість, сприяє розвитку громадського контролю.

     16. Рівний доступ до здобуття освіти забезпечується шляхом:

     а) у дошкільній освіті:

     створення умов для здобуття безоплатної дошкільної  освіти  у
державних та комунальних навчальних закладах;

     збереження та   зміцнення  фізичного  і  психічного  здоров'я
дитини,  розвитку її творчих  здібностей,  реалізації  потенційних
можливостей особистості;

     розвитку матеріально-технічної   бази  дошкільних  навчальних
закладів;

     створення широкої  мережі  дошкільних   навчальних   закладів
різних типів, профілів та форм власності;

     надання державою  дотацій  на  утримання  дітей  у дошкільних
навчальних закладах;

     запровадження соціально-педагогічного патронату сім'ї;

     б) у загальній середній освіті:

     обов'язкового здобуття повної загальної  середньої  освіти  в
обсягах,   визначених  Державним  стандартом  загальної  середньої
освіти;

     збереження та розвитку єдиного освітнього простору;

              VIII. Безперервність освіти, навчання
                          протягом життя

     17. Державна    політика    стосовно    безперервної   освіти
проводиться  з  урахуванням  світових  тенденцій  розвитку  освіти
протягом    життя,    соціально-економічних,    технологічних   та
соціокультурних змін.

     Безперервність освіти реалізується шляхом:

     забезпечення наступності      змісту      та      координації
навчально-виховної діяльності  на  різних  ступенях   освіти,   що
функціонують  як  продовження попередніх і передбачають підготовку
громадян для можливого переходу на наступні ступені;

     формування потреби та здатності особистості до самоосвіти;

     оптимізації системи  перепідготовки  працівників і підвищення
їх кваліфікації,  модернізації системи  післядипломної  освіти  на
основі відповідних державних стандартів;

     створення інтегрованих навчальних планів і програм;

     формування та    розвитку    навчальних    науково-виробничих
комплексів ступеневої підготовки фахівців;

     запровадження та розвитку дистанційної освіти;

     організації навчання відповідно до потреб особистості і ринку
праці  на  базі професійно-технічних та вищих навчальних закладів,
закладів післядипломної освіти,  а також використання  інших  форм
навчання;

     забезпечення зв'язку       між      загальною      середньою,
професійно-технічною, вищою та післядипломною освітою.

     18. Держава прогнозує обсяги та визначає напрями  професійної
підготовки  у  навчальних  закладах різних типів і форм власності,
створює умови для професійного навчання  незайнятого  населення  з
урахуванням змін на ринку праці.

               IX. Інформаційні технології в освіті

     19. Пріоритетом   розвитку  освіти  є  впровадження  сучасних
інформаційно-комунікаційних  технологій,  що  забезпечують  дальше
удосконалення    навчально-виховного   процесу,   доступність   та
ефективність   освіти,   підготовку    молодого    покоління    до
життєдіяльності в інформаційному суспільстві.

     Це досягається шляхом:

     забезпечення поступової    інформатизації   системи   освіти,
спрямованої на задоволення освітніх інформаційних і комунікаційних
потреб учасників навчально-виховного процесу;

     запровадження дистанційного   навчання   із  застосуванням  у
навчальному       процесі       та       бібліотечній       справі
інформаційно-комунікаційних технологій   поряд   з    традиційними
засобами;

     розроблення індивідуальних   модульних   навчальних   програм
різних  рівнів  складності залежно від конкретних потреб,  а також
випуску електронних підручників;

     створення індустрії    сучасних    засобів    навчання,    що
відповідають  світовому  науково-технічному  рівню  і  є  важливою
передумовою  реалізації  ефективних  стратегій  досягнення   цілей
освіти.

     20. Держава    підтримує    процес   інформатизації   освіти,
застосування  інформаційно-комунікаційних  технологій  у   системі
освіти;  сприяє  забезпеченню  навчальних  закладів  комп'ютерами,
сучасними     засобами     навчання,     створенню      глобальних
інформаційно-освітніх мереж;  забезпечує  розвиток   усеохоплюючої
системи моніторингу якості освіти всіх рівнів.

                      X. Управління освітою

     21. Сучасна система управління сферою освіти розвивається  як
державно-громадська. Вона має враховувати регіональні особливості,
тенденції   до   зростання    автономії    навчальних    закладів,
конкурентоспроможності освітніх послуг.
     27. Основними   заходами,   спрямованими   на   удосконалення
економічної моделі освіти, мають стати:

     поліпшення технології   формування   видатків  державного  та
місцевих бюджетів на освіту,  удосконалення системи кількісних  та
якісних показників для нормування зазначених видатків;

     розроблення диференційованих   стандартів   інфраструктурного
забезпечення навчальних закладів різних типів;

     розроблення та  запровадження   диференційованих   нормативів
витрат на здійснення діяльності навчальними закладами;

     запровадження змішаного  фінансування інноваційних проектів у
галузі освіти,  зокрема  розроблення  та  запровадження  механізму
пільгового  оподаткування  доходів фізичних осіб,  які спрямовують
власні кошти на оплату навчання;

     удосконалення правового підгрунтя для приватного фінансування
діяльності навчальних закладів;

     проведення органами   управління   освітою   (державними   та
місцевими) моніторингу інвестування навчальних закладів;

     запровадження спільного державного та  громадського  контролю
за формуванням і виконанням бюджетів навчальних закладів;

     застосування енерго- і теплозберігаючих технологій,  ощадливе
використання та розподіл ресурсів, що спрямовуються на освіту;

     модернізація мережі навчальних закладів.

                       XII. Освіта і наука

     28. Поєднання освіти і науки є  умовою  модернізації  системи
освіти, головним чинником її дальшого розвитку, що забезпечується:

     постійним збільшенням  обсягів  фінансування науки відповідно
до потреб її випереджального розвитку;

     фундаменталізацією освіти,      інтенсифікацією      наукових
досліджень   у   вищих   навчальних   закладах,  науково-дослідних
установах Академії педагогічних наук України;

     розвитком освіти на основі новітніх наукових і  технологічних
досягнень;

     інноваційною освітньою  діяльністю у навчальних закладах усіх
типів, рівнів акредитації та форм власності;

     правовим захистом   освітніх   інновацій    та    результатів
науково-педагогічної діяльності як інтелектуальної власності;

     запровадженням наукової   експертизи   державних   стандартів
освіти, підручників, інноваційних систем навчання та виховання;

     залученням до наукової діяльності обдарованої  учнівської  та
студентської молоді, педагогічних працівників;

     поглибленням співпраці  та  кооперації  навчальних закладів і
наукових  установ,  широким  залученням   до   навчально-виховного
процесу  та  дослідницької  роботи  в  навчальних  закладах учених
Національної академії наук України та галузевих академій;

     створенням науково-інформаційного  простору,  насамперед  для
дітей     та     молоді,    використанням    для    цього    нових
комунікаційно-інформаційних засобів;

     запровадженням цільових  програм,  що   сприяють   інтеграції
освіти і науки;

     випереджальним розвитком педагогічної та психологічної науки,
віднесенням їх до пріоритетних напрямів розвитку науки в Україні.

                 XIII. Підготовка педагогічних і
                       науково-педагогічних
                           працівників

     29. Підготовка    педагогічних     і     науково-педагогічних
працівників,   їх   професійне   вдосконалення   -  важлива  умова
модернізації    освіти.    Для    підтримки     педагогічних     і
науково-педагогічних працівників,  підвищення їх  відповідальності
за якість професійної діяльності держава забезпечує:

     розроблення та   вдосконалення    нормативно-правової    бази
професійної   діяльності   педагогічних   і   науково-педагогічних
працівників;

     прогнозування та задоволення потреб суспільства у  зазначених
працівниках;

     розвиток конкурентоспроможної системи навчальних закладів,  в
яких  проводиться   підготовка,   перепідготовка   та   підвищення
кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників;

     розроблення та     запровадження     державних     стандартів
педагогічної  освіти  різних  освітньо-кваліфікаційних  рівнів   і
державних стандартів післядипломної педагогічної освіти;

     оволодіння педагогічними        працівниками        сучасними
інформаційними технологіями;

     періодичне оновлення і  взаємоузгодження  змісту  підготовки,
перепідготовки    та    підвищення    кваліфікації    педагогічних
працівників;

     впровадження системи   цільового   державного    фінансування
підготовки  педагогічних  і науково-педагогічних працівників та їх
професійного вдосконалення;

     поліпшення системи   стимулювання   професійного    зростання
педагогічних   і   науково-педагогічних   працівників,  можливість
вивчення іноземних мов.

     30. Держава  забезпечує  умови  для  підвищення  престижу  та
соціального    статусу    педагогічних    і   науково-педагогічних
працівників,  створює систему професійного відбору молоді до вищих
педагогічних навчальних закладів.

                XIV. Соціальні гарантії учасників
                       навчального процесу

     31. Забезпечення умов для педагогічної,  науково-педагогічної
та   наукової   діяльності   педагогічних  і  науково-педагогічних
працівників,  умов  для  навчання  учнів  і  студентів,  а   також
соціального   захисту   учасників  навчально-виховного  процесу  є
найважливішим  напрямом  державної  політики  у   галузі   освіти.
Громадянам, які навчаються, гарантується:

     захист життя, збереження здоров'я, фізичне виховання;

     регулярне безоплатне  підвезення  у  сільській  місцевості до
місця  навчання  і  додому  дітей  дошкільного  віку,   учнів   та
педагогічних працівників;

     пільговий проїзд студентів у громадському транспорті;

     надання адресної   допомоги,   академічних    і    соціальних
стипендій;

     здійснення заходів   щодо   профілактики   бездоглядності   і
правопорушень серед дітей,  учнівської та студентської молоді,  їх
соціальної реабілітації у суспільстві;

     працевлаштування випускників,  які  навчалися  за   державним
замовленням.

     32. Держава  поступово  підвищує соціальні витрати на систему
освіти, проведення активної соціальної політики.

     Бюджетні ресурси спрямовуються на забезпечення  першочергових
соціальних   видатків:  на  виплату  заробітної  плати  та  пенсій
педагогічним  і  науково-педагогічним  працівникам,  стипендій,  а
також на соціальну підтримку учнів і студентів.

     Держава сприяє     розширенню     застосування    договірного
регулювання умов оплати праці,  додаткових соціальних гарантій  на
підставі   положень  генеральної,  галузевої,  регіональної  угод,
колективних договорів.

     33. Держава,  виходячи  з  можливостей  бюджету  і   реальної
економічної  ситуації,  сприяє  забезпеченню  для  педагогічних  і
науково-педагогічних працівників:

     ефективного медичного обслуговування;

     встановлення і   дотримання   науково   обгрунтованих    норм
навчального  навантаження,  тривалості  робочого  часу та основної
щорічної відпустки;

     періодичного стажування  у   наукових   центрах,   навчальних
закладах та на виробництві;

     диференціації оплати     праці     відповідно     до    рівня
професіоналізму,  кваліфікаційної   категорії   та   педагогічного
звання, наукового ступеня та вченого звання;

     встановлення педагогічним  працівникам  фіксованих доплат для
придбання навчальної та науково-методичної літератури;

     виплати одноразової допомоги  педагогічним  працівникам,  які
призначаються на посаду вперше.

     34. Держава   створює  умови  для  встановлення  педагогічним
працівникам пенсійного забезпечення на рівні  80-90  відсотків  їх
заробітної плати.

           XV. Міжнародне співробітництво та інтеграція
                         у галузі освіти

     35. Стратегічним завданням  державної  освітньої  політики  є
вихід  освіти,  набутої  в  Україні,  на  ринок  світових освітніх
послуг,  поглиблення  міжнародного   співробітництва,   розширення
участі навчальних закладів,  учених,  педагогів і вчителів, учнів,
студентів у проектах міжнародних організацій та співтовариств.

     Держава сприяє розвитку співробітництва  навчальних  закладів
на  дво-  і багатосторонній основі з міжнародними організаціями та
установами (ЮНЕСКО,  ЮНІСЕФ,  Європейським Союзом,  Радою Європи),
Світовим   банком,   зарубіжними   освітянськими  фондами,  іншими
міжнародними організаціями.

     36. Інтеграція  вітчизняної  освіти  у  міжнародний  освітній
простір базується на таких засадах:

     пріоритет національних інтересів;

     збереження та розвиток інтелектуального потенціалу нації;

     миротворча спрямованість міжнародного співробітництва;

     системний і взаємовигідний характер співробітництва;

     толерантність в    оцінюванні   здобутків   освітніх   систем
зарубіжних країн та адаптації цих здобутків до потреб національної
системи освіти.

     37. Основними шляхами моніторингу та використання зарубіжного
досвіду в галузі освіти є:

     проведення спільних наукових  досліджень,  співробітництво  з
міжнародними фондами;

     проведення міжнародних   наукових   конференцій,   семінарів,
симпозіумів;  сприяння участі педагогічних та науково-педагогічних
працівників у відповідних заходах за кордоном;

     освітні і наукові обміни,  стажування та навчання за кордоном
учнів, студентів, педагогічних і науково-педагогічних працівників;

     аналіз, відбір,  видання  та  розповсюдження  кращих  зразків
зарубіжної наукової і навчальної літератури.

     38. Центральні та місцеві органи управління освітою, Академія
педагогічних наук України,  а також навчальні заклади всіх  рівнів
сприяють  міжнародній  мобільності  учасників  навчально-виховного
процесу,  забезпечують розвиток системи  підготовки  фахівців  для
зарубіжних країн на компенсаційних засадах,  створюють філії вищих
навчальних  закладів  України,  їх   підготовчих   факультетів   і
відділень   за   кордоном;   забезпечують   визнання  за  кордоном
документів про освіту, що видаються в Україні.

     Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити:

     розроблення та реалізацію  державної  програми  підготовки  і
закріплення  кваліфікованих  кадрів  для  розширення  міжнародного
співробітництва  у  галузі  освіти,  організацію   їх   постійного
навчання та підвищення кваліфікації;

     виконання цільових   інноваційних   програм,  спрямованих  на
розширення участі України у співробітництві на міжнародному  ринку
освітніх послуг;

     фінансову та консультаційну підтримку.

     39. Освіта  в  Україні  є  відкритим  соціальним  інститутом.
Суб'єкти системи освіти співпрацюють з  міжнародними  інституціями
та  організаціями,  які  для здійснення своєї діяльності покликані
залучати  педагогів,  дітей  та  молодь  з  метою   набуття   ними
соціальної  компетентності  й  досвіду у питаннях взаєморозуміння,
толерантності,  побудови спільного європейського дому, культурного
різноманіття  і  водночас  для  збереження  та примноження власних
культурних надбань.

     Беручи участь у проектах і  програмах  Ради  Європи,  ЮНЕСКО,
Європейського  Союзу,  ЮНІСЕФ  та  інших  міжнародних організацій,
суб'єкти національної  системи  освіти  не  тільки  отримуватимуть
доступ   до   інформації  про  шляхи,  засоби  і  методи  розвитку
гуманітарної сфери,  але й зможуть демонструвати і пропонувати  на
міжнародному ринку освітні технології та власні напрацювання.

     40. Держава   сприяє   залученню   додаткових   ресурсів  для
створення нових потужних каналів  інформаційного  обміну  з  усіма
країнами світу, розширенню інформаційної бази національної системи
освіти,  забезпеченню  можливості  використання  світових   банків
інформації.

     41. Як  важливий  засіб  утвердження  авторитету  України  на
міжнародній  арені,  розвитку  міжнародного   співробітництва   та
залучення  додаткових джерел фінансування освіти держава розглядає
можливість збільшення  обсягів  підготовки  спеціалістів  з  числа
іноземців та осіб без громадянства.

                    XVI. Очікувані результати

     42. Реалізація  Національної  доктрини забезпечить перехід до
нового  типу  гуманістично-інноваційної   освіти,   що   сприятиме
істотному       зростанню      інтелектуального,      культурного,
духовно-морального потенціалу   особистості   та   суспільства.  В
результаті цього відбудуться потужні  позитивні  зміни  у  системі
матеріального  виробництва  та  духовного  відродження,  структурі
політичних відносин, побуті і культурі.

     Зростуть самостійність   і  самодостатність  особистості,  її
творча активність,  що зміцнить демократичні основи громадянського
суспільства і прискорить його розвиток.

     Активізуються процеси      національної     самоідентифікації
особистості,  підвищиться  її  громадянський  авторитет,  а  також
статус   громадянина   України   у  міжнародному  соціокультурному
середовищі.

     Освіта, здобута  в  Україні,  стане  конкурентоспроможною   в
європейському   та  світовому  освітньому  просторі,  а  людина  -
захищеною і мобільною на ринку праці.

     Зростаючий освітній   потенціал    суспільства    забезпечить
впровадження  новітніх виробничих та інформаційних технологій,  що
дасть змогу протягом наступних 10-15 років скоротити відставання у
темпах  розвитку,  а надалі істотно наблизитися до рівня і способу
організації життєдіяльності розвинутих країн світу.

     Випереджальний розвиток  освіти  забезпечить  рівень   життя,
гідний людини XXI століття.

 Глава Адміністрації
 Президента України                                       В.ЛИТВИН

ЗАТВЕРДЖЕНО

Указом Президента України

від 13 жовтня 2015 року

№ 580/2015

СТРАТЕГІЯ

національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016 — 2020 роки

1. Загальні положення

В Україні національно-патріотичне виховання дітей та молоді має стати одним із пріоритетних напрямів діяльності держави та суспільства щодо розвитку громадянина як високоморальної особистості, яка плекає українські традиції, духовні цінності, володіє відповідними знаннями, вміннями та навичками, здатна реалізувати свій потенціал в умовах сучасного суспільства, сповідує європейські цінності, готова до виконання обов’язку із захисту Батьківщини, незалежності та територіальної цілісності України.

Актуальність національно-патріотичного виховання громадян, особливо дітей та молоді, зумовлюється процесом консолідації та розвитку українського суспільства, сучасними викликами, що стоять перед Україною і вимагають дальшого вдосконалення системи національно-патріотичного виховання, оптимізації державної політики у зазначеній сфері.

Національно-патріотичне виховання має набути характеру системної і цілеспрямованої діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, навчальних закладів, інститутів громадянського суспільства, громадян з формування у людини і громадянина високої національно-патріотичної свідомості, почуття відданості своїй державі.

В основу системи національно-патріотичного виховання має бути покладено ідеї зміцнення української державності як консолідуючого чинника розвитку суспільства, формування патріотизму у дітей та молоді.

Основними складовими національно-патріотичного виховання мають стати громадянсько-патріотичне, військово-патріотичне, духовно-моральне виховання.

Формування ціннісних орієнтирів і громадянської самосвідомості у дітей та молоді повинно здійснюватися на прикладах героїчної боротьби Українського народу за самовизначення і творення власної держави, ідеалів свободи, соборності та державності, успадкованих, зокрема, від княжої доби, українських козаків, Українських Січових Стрільців, армій Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, учасників антибільшовицьких селянських повстань, загонів Карпатської Січі, Української повстанської армії, українців-повстанців у сталінських концтаборах, учасників дисидентського руху в Україні. Також національно-патріотичне виховання має здійснюватися на прикладах мужності та героїзму учасників революційних подій в Україні у 2004, 2013-2014 роках, учасників антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях.

У національно-патріотичному вихованні дітей та молоді важливо використати і виховний потенціал, пов’язаний із героїзмом українців, які боролися в арміях держав — учасників Антигітлерівської коаліції та в рухах опору нацистській Німеччині та її союзникам під час Другої світової війни 1939 — 1945 років, учасників міжнародних операцій з підтримки миру і безпеки.

Також одним із важливих чинників національно-патріотичного виховання має бути шанобливе ставлення до пам’яті про жертв комуністичного та інших тоталітарних режимів в Україні, зокрема жертв Голодомору, політичних репресій і депортацій.

Водночас важливою складовою національно-патріотичного виховання має стати поширення інформації про досягнення наших співвітчизників та їх внесок у скарбницю світової цивілізації, зокрема у сферах освіти, науки, культури, мистецтва, спорту.

Стратегія національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016 — 2020 роки (далі — Стратегія) розроблена відповідно до положень Конституції України, законів України «Про освіту», «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 — 1945 років», Постанови Верховної Ради України від 12 травня 2015 року № 373-УІІІ «Про вшанування героїв АТО та вдосконалення національно-патріотичного виховання дітей та молоді» та інших нормативно- правових актів, а також на основі аналізу стану і проблем національно-патріотичного виховання в Україні за часів її незалежності.

2. Стан і проблеми національно-патріотичного виховання дітей та молоді

Досвід державної політики впродовж усіх років незалежності України засвідчив, що національно-патріотичному вихованню дітей та молоді не приділялось достатньої уваги.

У зв’язку з цим актуалізувалася низка таких проблем:

відсутність ефективного механізму формування та реалізації державної політики у сфері національно-патріотичного виховання;

брак комунікацій з громадянським суспільством з питань національно-патріотичного виховання;

недостатні зусилля держави у сфері політики консолідації суспільства, формування активної громадянської позиції та національно-патріотичної свідомості громадян України, особливо дітей і молоді;

брак духовності і моральності у суспільстві;

наявність істотних відмінностей у системах цінностей, світоглядних орієнтирах груп суспільства, населення певних територій держави, окремих громадян;

наявність імперсько-тоталітарних рудиментів у суспільній свідомості та зумовлених нищенням української духовно-культурної спадщини та історичної пам’яті розбіжностей в уявленнях про історичне минуле, зокрема про тоталітарну добу, голодомори і політичні репресії;

незавершеність процесу формування національного мовно-культурного простору, стійкості його ціннісної основи до зовнішнього втручання;

відсутність єдиної державної інформаційно-просвітницької політики щодо питань організації та висвітлення заходів із національно-патріотичного виховання;

перетворення інформаційного простору на поле маніпуляцій суспільною свідомістю, продукування ціннісної дезорієнтації;

недостатня нормативно-правова урегульованість сфери національно-патріотичного виховання;

недостатній рівень гармонізації законодавства й управлінських практик у сфері формування громадянської позиції з законодавством та кращими практиками держав Європейського Союзу та інших розвинутих держав;

відсутність єдиних методичного та термінологічного підходів до процесу національно-патріотичного виховання;

відсутність єдиних стандартів щодо процесів, суб’єктів, їх компетенції та повноважень, якості діяльності у сфері національно-патріотичного виховання;

недостатність кваліфікованого кадрового потенціалу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, у навчальних закладах для організації та здійснення заходів із національно-патріотичного виховання, нерозвиненість низової ланки в системі координації виховних процесів у цьому напрямі;

низький рівень матеріально-технічного забезпечення та розвитку інфраструктури у сфері національно-патріотичного виховання.

Відтак, існує нагальна потреба вдосконалення національно-патріотичного виховання дітей та молоді, надання цьому вкрай важливому для держави процесу системності.

3. Мета Стратегії

Метою Стратегії є визначення пріоритетів та основних напрямів національно-патріотичного виховання дітей та молоді, розвитку відповідних інститутів держави і суспільства, забезпечення змістового наповнення національно-патріотичного виховання на основі:

формування національно-культурної ідентичності, національно-патріотичного світогляду, збереження та розвитку духовно-моральних цінностей Українського народу;

усвідомлення досягнень Українського народу, його інтелектуальних і духовних надбань;

розвитку діяльнісної відданості у розбудові України, формування у дітей і молоді активної громадянської, державницької позиції та почуття власної гідності;

скоординованої роботи та взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері національно-патріотичного виховання, їх ефективної співпраці з громадськістю;

формування широкої громадської підтримки процесів національно-патріотичного виховання, розширення ролі та можливостей громадських об’єднань, підвищення ролі сім’ї, активної участі волонтерів, активістів;

забезпечення системних змін, досягнення високої якості, ефективності, цілеспрямованого та прогнозованого розвитку у сфері національно-патріотичного виховання;

сприяння консолідації українського суспільства навколо ідей спільного майбутнього, захисту територіальної цілісності України, реформ і державотворення.

4. Основні напрями досягнення мети Стратегії

Досягнення мети Стратегії здійснюватиметься за такими основними напрямами:

удосконалення нормативно-правової бази стосовно національно-патріотичного виховання дітей і молоді;

підвищення ролі української мови як національної цінності; забезпечення належної організації науково-дослідної та методичної роботи у сфері національно-патріотичного виховання;

вивчення сучасних виховних систем, технологій і методик у сфері національно-патріотичного виховання, узагальнення та поширення

найкращого досвіду у цій сфері;

впровадження навчальних дисциплін духовно-морального спрямування як основи формування особистості та підгрунтя для національно-патріотичного виховання;

формування єдиних стандартів діяльності у сфері національно-патріотичного виховання та інструментів їх впровадження;

підвищення професійної компетентності фахівців у сфері національно-патріотичного виховання, налагодження конструктивної взаємодії між суб’єктами національно-патріотичного виховання;

забезпечення умов і підтримки з боку держави для ефективної діяльності інститутів громадянського суспільства у сфері національно-патріотичного виховання;

забезпечення оптимальної скоординованої діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері національно-патріотичного виховання;

організація та координація інформаційно-просвітницької роботи у сфері національно-патріотичного виховання;

здійснення заходів, спрямованих на підвищення престижу військової служби;

упорядкування та вдосконалення системи допризовної військової підготовки, підготовки з військово-облікових спеціальностей;

профілактика негативних проявів поведінки, злочинності, наркоманії, алкоголізму серед дітей та молоді шляхом залучення дітей і молоді до участі у заходах із національно-патріотичного виховання;

розвиток міжнародної співпраці з державами Європейського Союзу та іншими розвинутими державами, які успішно впроваджують заходи у сфері національно-патріотичного виховання;

створення системи ефективного моніторингу у сфері національно-патріотичного виховання.

5. Цільові групи Стратегії

Цільовими групами Стратегії є молоді громадяни, які визначають свої життєві перспективи та потребують насамперед світоглядної опори, що не суперечить їхньому практичному досвіду, але розкриває нові можливості, а також діти з огляду на актуальність для них прикладів для наслідування, способів поведінки, що дають їм визнання в колективі однолітків і серед дорослих.

6. Сфери національно-патріотичного виховання

Національно-патріотичне виховання має охоплювати насамперед такі сфери:

освіта;

наука;

культура та мистецтво;

профорієнтація на військові спеціальності;

історія, вшанування пам’ятних дат та історичних постатей;

краєзнавство;

туризм;

охорона довкілля;

фізкультура, спорт, популяризація здорового способу життя;

цивільна оборона;

оборона України.

Національно-патріотичне виховання дітей та молоді має здійснюватися згідно з розробленими відповідними центральними органами виконавчої влади концепціями, заходами у відповідних сферах національно-патріотичного виховання, із залученням провідних вчених, незалежних експертів, із урахуванням міжнародного досвіду.

7. Стандарти у сфері національно-патріотичного виховання

У сфері національно-патріотичного виховання дітей та молоді мають бути розроблені уповноваженим центральним органом виконавчої влади за участю вчених, незалежних експертів, з урахуванням кращого міжнародного досвіду успішних демократичних держав та упроваджені єдині стандарти, зокрема щодо засобів і способів, форм і методів національно-патріотичного виховання, оцінки досягнень відповідних суб’єктів у цій сфері та їх компетентності.

8. Шляхи та механізми реалізації Стратегії

Для об’єднання зусиль органів державної влади, органів місцевого самоврядування у сфері національно-патріотичного виховання існує потреба у впровадженні єдиної державної політики, адекватних механізмів для консолідації і координації відповідної роботи в економічній, політичній, соціальній, культурній та інших сферах.

Ефективна реалізація Стратегії потребує:

чіткої координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади у сфері національно-патріотичного виховання;

здійснення заходів з активізації національно-патріотичного виховання дітей та молоді на всіх рівнях такої діяльності у тісній взаємодії між державою та інститутами громадянського суспільства на принципах взаємозацікавленого співробітництва;

підвищення рівня організації, покращення функціонування як окремих елементів системи національно-патріотичного виховання, так і всієї системи в цілому;

створення механізму підтримки об’єднань, центрів, клубів, діяльність яких пов’язана з національно-патріотичним вихованням дітей та молоді;

розроблення системи заохочення громадських об’єднань та активістів за плідну діяльність у сфері національно-патріотичного виховання дітей і молоді.

Для цього має бути розроблено дієвий механізм формування і реалізації державної політики, зокрема опрацьовано питання щодо визначення центрального органу виконавчої влади, на який буде покладено здійснення такої координації, проведення грунтовного дослідження сучасного стану національно-патріотичного виховання дітей та молоді, організацію його поточного моніторингу.

Активізація роботи з національно-патріотичного виховання дітей та молоді на місцевому рівні потребує створення місцевими державними адміністраціями координаційних рад з питань національно-патріотичного виховання як дорадчих органів при місцевих державних адміністраціях із залученням до складу таких рад фахівців з питань освіти, молодіжної політики, фізичної культури та спорту, культури та мистецтва, запобігання надзвичайним ситуаціям, представників Товариства сприяння обороні України, а також інститутів громадянського суспільства відповідного спрямування.

9. Підвищення кваліфікації та професійної компетентності фахівців у сфері національно-патріотичного виховання

Важливим кроком реалізації Стратегії є кадрове забезпечення процесу національно-патріотичного виховання дітей та молоді. У зв’язку з цим на початковому етапі розбудови системи національно-патріотичного виховання зусилля державних органів і неурядових організацій мають бути зосереджені на організації підготовки фахівців із національно-патріотичного виховання дітей та молоді, підвищенні кваліфікації фахівців, які працюють у цій сфері, оволодінні ними знаннями, уміннями і навичками, розробленні для цього відповідних навчальних програм, що забезпечить ефективне впровадження змісту національно-патріотичного виховання, визначеного Стратегією.

Удосконалення професійної компетентності фахівців із національно-патріотичного виховання має відбуватися за допомогою сучасних інтерактивних форм і методів роботи.

10. Удосконалення нормативно-правової бази з національно-патріотичного виховання дітей і молоді

Дальше вдосконалення нормативно-правової бази з питань національно-патріотичного виховання має відбуватися комплексно та у стислий період часу шляхом підготовки нових та внесення змін до чинних нормативно-правових актів щодо:

закріплення в установленому порядку завдань та повноважень центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері національно-патріотичного виховання;

створення єдиної нормативно-правової основи національно-патріотичного виховання в системі освіти;

визначення механізму взаємодії органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та інститутів громадянського суспільства у сфері національно-патріотичного виховання.

11. Реалізація, моніторинг за впровадженням Стратегії

Реалізація Стратегії забезпечуватиметься спільними зусиллями органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інститутів громадянського суспільства.

Для здійснення моніторингу реалізації Стратегії залучатимуться в установленому порядку представники інститутів громадянського суспільства, вчені, фахівці.

Оцінка ефективності реалізації Стратегії грунтуватиметься на результатах виконання відповідного плану дій.

Індикаторами ефективності реалізації заходів із національно-патріотичного виховання дітей та молоді мають стати, зокрема:

збільшення відвідуваності дітьми та молоддю закладів, що популяризують культурні та національно-мистецькі традиції Українського народу, а також експозицій музеїв, присвячених національно-визвольній боротьбі за незалежність і територіальну цілісність України;

підвищення рівня знань у дітей і молоді про видатних особистостей українського державотворення, визначних вітчизняних учених, педагогів, спортсменів, провідних діячів культури і мистецтва, а також духовних провідників Українського народу;

збільшення передплати та обсягів розповсюдження україномовних дитячих і молодіжних друкованих видань;

збільшення кількості глядачів на переглядах творів кіномистецтва, що розкривають героїчне минуле та сьогодення Українського народу;

розширення сфери застосування української мови дітьми та молоддю; збільшення кількості дітей і молоді, які пишаються своїм українським походженням, громадянством;

збільшення кількості дітей і молоді, які подорожують в інші регіони України та до держав Європейського Союзу;

збільшення чисельності членів громадських об’єднань, діяльність яких спрямована на національно-патріотичне виховання дітей та молоді;

збільшення кількості проведених зустрічей дітей і молоді з ветеранами війни, борцями за незалежність України у XX столітті, учасниками антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях;

збільшення чисельності молоді, готової до виконання обов’язку із захисту Батьківщини, незалежності та територіальної цілісності України;

збільшення кількості заходів із вшанування героїв боротьби Українського народу за незалежність і територіальну цілісність України.

Глава Адміністрації Президента України Б.ЛОЖКІН

Національна програма

виховання дітей та учнівської молоді в Україні

Авторський колектив:

Бех І.Д., дійсний член АПН України, доктор психол. наук, професор; Алєксєєнко Т.Ф., канд. пед. наук; Балл Г.О., докт. психол. наук, професор, член-кор. АПН України; Докукіна О.М., канд. пед. наук; Єрмаков І. Г., канд. пед. наук.; Закатнов Д. О., канд. пед. наук; Зубалій М.Д., канд. пед. наук; Канішевська Л.В., канд. пед. наук; Кириленко С.О., зав. відділу виховної роботи та захисту прав дитини НМЦ середньої освіти МОН України; Кононко О.Л., доктор психол. наук, професор; Мачуський В.В., канд. пед. наук; Миропольска Н. Є., доктор пед. наук; Молчанова А.О., канд. пед. наук; Оржеховська В. М., доктор пед. наук; Охрімчук P.M., канд. пед. наук; Полянський П.Б., канд. істор. наук, директор департаменту загальної середньої та дошкільної освіти МОН України; Постовий В. Г., канд. пед. наук; Пустовіт Н.А., канд. пед. наук; Чорна К.І., канд. пед. наук; Щербань П.М., канд. пед. наук.

1. Мета і завдання програми

        Морально-духовне становлення дітей та учнівської молоді, їх підготовка до активної, твор­чої, соціальне значущої, сповненої особистісного смислу життєдіяльності є найважливішою складовою розвитку суспільства та держави. Напрямами державної політики в галузі вихован­ня стали принципи гуманістичної педагогіки, сформульовані у законах України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", "Про дошкільну освіту", "Про позашкільну освіту", "Про професійно-технічну освіту", у Національній доктрині розвитку освіти, Конвенції ООН про права дитини. Закладена в них методологія вихо­вання надає пріоритет розвиненій особистості, її життєвому й професійному самовизначенню, самореалізації, життєтворчості згідно з національними цінностями та в контексті ідеї інтеграції Української держави у європейський простір.

        Розробка й прийняття Національної програми виховання дітей та учнівської молоді в Україні є важливою і дієвою науковою основою реалізації державної політики у сфері освіти; вона визначає стратегію виховання підростаючого покоління в умовах становлення громадянського суспільства у незалежній Україні. Програма спрямована на реалізацію соціальної функції виховання - забез­печення наступності духовного і морального досвіду поколінь, підготовки особистості до успішної життєдіяльності.

         Мета Програми полягає у визначенні сучасних теоретичних засад виховання (мети, принципів, основних напрямів, змісту, технологій), науково-методичних, Організаційних, кадрових, інформаційних умов розвитку виховних систем; сприянні підвищенню ефективності виховної діяльності.

          Метою Програми також є створення організаційних, методичних, кадрових, ресурсних та інших умов, які забезпечують інтенсифікацію виховної діяльності, привертають увагу органів державної влади до виховання особистості в сучасній Україні, сприяють виробленню відповідної політики, підвищенню суспільного статусу виховання в освітніх закладах, оновленню виховних технологій на основі вітчизняних тра­дицій та сучасного світового досвіду, забезпе­ченню цілісності та різноманітності виховного простору в державі, гармонізації сімейного і суспільного виховання.

         Програма є стратегічним нормативним документом, який відкриває широкі можливості навчальним закладам різних типів, управлінням освіти різних рівнів для розробки системи заходів, що відповідають культурологічним орієнтаціям, етнічним особливостям, специфіці, профілю й типу організації-розробника і є актуальними в конкретних соціальне-економічних умовах регіону.

Завдання Програми:

- підвищити статус виховання в українському суспільстві та системі освіти;

зміцнити й розвивати виховні функції навчальних закладів, розширити склад суб'єктів виховання, посилити координацію їхніх зусиль;

-  ефективніше використовувати національні традиції,    сучасний   педагогічний   досвід    та дослідження сучасної психолого-педагогічної науки у сфері виховання;

-  зорієнтувати виховні системи на визнання пріоритету морально-духовного розвитку осо­бистості;

-   забезпечити взаємодію системи освіти з усіма соціальними інститутами;

-   підтримувати розвиток регіональних та місцевих систем виховання, що враховують тери­торіальні, соціальні та національні особливості;

розвивати      демократичний      стиль керівництва виховним процесом;

-  формувати шанобливе ставлення до зрос­таючої особистості згідно з Конвенцією ООН про права дитини;

-   посилити роль сім'ї у вихованні дітей, зміцнити її взаємодію з навчальними закладами;

забезпечувати науково обґрунтовану допомогу сім'ї у розв'язанні виховних проблем, психолого-педагогічну просвіту батьків;

-   відродити на нових теоретичних засадах систему позакласного та позашкільного вихо­вання дітей та учнівської молоді;

-   сприяти розвитку дитячих і молодіжних громадських організацій як центрів самореалізації особистості;

— актуалізувати важливість психолого—пе­дагогічної та медико-соціальної реабілітації дітей та учнівської молоді;

-  спрямувати зусилля на підвищення про­фесійної компетентності педагогів у здійсненні процесу. виховання;

-  окреслити напрями співпраці із засобами масової інформації;

сприяти подальшій демократизації державного управління процесом виховання.

 

2. Особливості сучасної соціокультурної ситуації виховання дітей та учнівської молоді в Україні

        Становлення української державності, побудова громадянського суспільства, інтеграція України в світове та європейське співтовариство передбачають орієнтацію на Людину, її духовну культуру і визначають основні напрями модернізації навчальне-виховного процесу. В основу національної системи виховання покладе­но національну ідею як консолідуючий чинник розвитку суспільства і нації в цілому. Форми і методи виховання спираються на народні традиції, кращі надбання національної та світової педагогіки і психології.

       Ідеалом виховання виступає різнобічне та гармонійно розвинена, національно свідома, високоосвічена, життєво компетентна, творча особистість, здатна до саморозвитку і самовдос­коналення. У сучасній соціокультурній ситуації головною домінантою виховання є формування в особистості ціннісного ставлення до навколиш­ньої дійсності та самої себе, активної за формою та моральної за змістом життєвої позиції.

      Позитивні процеси, що відбуваються в Україні, пов'язані перш за все із стабілізацією суспільного життя, соціальне-економічного становища громадян, модернізацією освіти, гуманізацією навчального процесу, посиленням його виховного потенціалу. Суттєво зріс інтерес до проблем дітей та учнівської молоді, навчальні заклади стали відкритішими для батьків, громадських ор­ганізацій; розширилося коло суб'єктів виховного впливу, набули узгодженості їхні дії; проводяться масові заходи, спрямовані на активізацію моральної позиції дітей та учнівської молоді, виховання в них активного творчого ставлення до життя.

      В Україні створено передумови для оновлен­ня змісту й технологій виховання, формування гуманістичних цінностей та зразків громадянської позиції, виконання освітою своєї виховної, культурологічної місії. Зживається погляд на виховання як процес подолання негативних тенденцій в розвитку особистості та засіб пере­виховання, сприйняття вихованця лише як об'єкта виховних впливів. На зміну йому приходить розуміння виховання як процесу залучення особистості до створеної людством системи цінностей, окультурення її життя, сприяння становленню її сутнісних сил, творчої активності.

      Сьогодні сформоване соціальне замовлення на ефективні виховні системи й технології. Розви­вається інфраструктура дитячого відпочинку. Зростає увага до виховання засобами музеїв, те­атральної педагогіки, дитячого та юнацького спорту. Підвищується соціальний статус педа­гогічних працівників. Покращується оснащення навчальних закладів сучасними технічними засо­бами і знаряддями. Створюються реальні умови для прояву творчих здібностей молодих людей. Сучасні діти добре проінформовані щодо про­цесів, які відбуваються в різних сферах науки, техніки, соціального життя; динамічно оволодіва­ють сучасними комунікаційними технологіями.

      Усе це створює сприятливі умови для роз­витку виховання як пріоритетної сфери соціаль­ного життя країни, для підвищення її статусу та потенціалу, досягнення якісно нових результатів у духовно-моральному, громадянському, трудо­вому, художньо-естетичному, екологічному вихованні дітей та учнівської молоді.

      Водночас соціальний фон виховання дітей та учнівської молоді залишається недостатньо сприятливим, що обумовлено як негативними тенденціями розвитку цивілізації в цілому, так і станом українського соціуму.

      Поглиблення кризи сім'ї знижує її виховний потенціал; інтенсивна інформатизація суспільства кардинально перебудовує простір дитинства, впливає на психологію взаємодії особистості з оточуючим світом. Глобальні екологічні пробле­ми, міжнаціональні конфлікти, загострення протиріч на релігійному ґрунті, хвиля тероризму - все це посилює навантаження на психіку зрос­таючої особистості, деформує її духовну сферу, утруднює позитивну соціалізацію. Зростає кількість дітей, які зазнають фізичного насильст­ва, у тому числі вдома; широко розповсюджені алкогольні традиції, авторитарний стиль спілку­вання в сім'ї. Недостатньою залишається педа­гогічна культура батьків, високими – показники соціального сирітства. Усе більшого поширення у дитячому середовищі набувають жебрацтво, бродяжництво, проституція.

      Зміни суспільного життя позначаються на умовах життєдіяльності людей, їх залучення у соціальні процеси, виховному потенціалі середо­вища, можливостях, способах і формах передачі соціального досвіду підростаючому поколінню. Вони негативно впливають на систему ціннісних орієнтацій, світогляд і життєві пріоритети грома­дян. Сім'я і школа, основні інститути соціалізації та виховання дитини, виявляються неспроможни­ми узгоджено відповісти на запитання про призначення людини в нових умовах життя. Це призводить до зниження авторитету батьків та педагогів в середовищі дітей і молоді. Соціальна стратифікація негативно позначилася на міцності сім’ї, засадах сімейного виховання, можливостях здійснення соціального контролю за дитиною з боку сім'ї та суспільних інститутів. Соціальний досвід сучасних дітей та учнівської молоді є не­достатньо конструктивним, часто базується на культі сили, грошей, споживацькому ставленні до життя. Такий досвід значною мірою формується під впливом проблемного поля, створеного засо­бами масової інформації.

        Книжкова дитяча продукція виявляється недоступною для соціальне незахищених верств населення. Зростає соціальна роль бібліотечної мережі, яка володіє фізично зношеним фондом. Втрачене культурне сприйняття театрального мистецтва, репертуарна політика не сприяє гу­маністичній спрямованості виховання. Мистецтво все більш стає засобом релаксації. Основне місце в дозвіллі учнівської молоді посідає комп'ютер. У цілому він позитивно впливає на академічну успішність учнів, проте незбалансоване віртуаль­не спілкування з ним розвиває в особистості опосередковане сприйняття світу, руйнує інтуїцію, формує ситуацію відчуження від етнічного коріння. Надзвичайно низькою є кількість дитячих передач, на українському телебаченні домінують сцени насильства та еротики. Зруйновано систему кінопрокату, мережу дитячих кінотеатрів.

       Незважаючи на зростання суспільної актив­ності дітей і молоді, участь підлітків у соціальне значущій діяльності залишається недостатньою. Навчальні заклади не повною мірою використо­вують нові форми реалізації виховного потенціалу дитячого і молодіжного руху. Практично не знижується кількість правопорушень непо­внолітніх. Тривогу викликає зловживання учнівською молоддю алкоголем, наркотичними засобами, психотропними речовинами. Залишається незадовільним кадрове забезпечен­ня виховного процесу. Введення до штатних розписів навчальних закладів посад психологів і соціальних педагогів відбувається повільно.

       Сучасне виховання має відігравати виперед­жальну роль в демократичному процесі, ставати засобом відродження національної культури, припинення морально-духовної деградації, стимулом пробудження таких якостей, як совість, патріотизм, людяність, почуття власної гідності, творча ініціатива, підприємливість тощо; гаран­том громадянського миру і злагоди в суспільстві. З огляду на це діяльність всіх інститутів соціалізації мусить будуватися так, щоб сприяти становленню особистості як творця і проекту­вальника власного життя, гармонізації та гуманізації відносин між нею та довкіллям.

3. Понятійний апарат Програми Виховання — процес залучення особистості до засвоєння вироблених людством цінностей, створення сприятливих умов для реалізації нею свого природного потенціалу та творчого став­лення до життя, спрямований на утвердження суспільне значущих норм і правил поведінки особистості.

Вихованець - - суб'єкт виховного процесу, який свідомо засвоює морально-духовні цінності, на їх основі плекає власні особистісні надбання, приймає самостійні рішення, покладає на себе її відповідальність, здійснює свідомий життєвий

Вихованість - - результат виховання, який виявляється у соціальне прийнятній поведінці особи, вмінні діяти справедливо, компетентно, на рівні вікових особливостей. Вихователь - особа або організація, яка здійснює виховання і несе відповідальність за соціальний розвиток та діяльність вихованців.

Виховний процес - створення базису фор­мування особистісної культури, системи ціннісних ставлень до світу та самого себе; забезпечення співробітництва вихователя і вихо­ванця, спрямованого на засвоєння вироблених людством культурних цінностей, .

Виховуюче навчання - організація процесу навчання, яка забезпечує органічний взаємозв'язок між життєво важливими знаннями, уміннями і навичками та досвідом морально-творчої діяльності особистості, емоційно-ціннісним ставленням до світу та самої себе.

Вчинок -  основна особистісна форма й одиниця поведінки, акт моральнісного самовиз­начення, яким особистість виявляє і формує своє ставлення до суспільства, людей, самої себе, природи, діяльності, мистецтва.

Гуманізація     виховного      процесу організація  виховання  на  засадах  людяності, визнання цінностей людської особистості, її права на вільний розвиток та реалізацію своїх здібнос­тей.

Диспозиція - готовність особистості до певної соціальної поведінки, до дій у певній послідовності, тим чи іншим способом.

Духовні цінності — витвори людського духу, зафіксовані у здобутках культури, науки, моралі, мистецтва.

Життєва компетентність - здатність моло­дої людини ефективно розв'язувати проблеми, що виникають в реальних життєвих ситуаціях, діяти адекватно вимогам соціуму та згідно з власною природою.

Моральність - об'єктивована мораль, особ­ливий вид практичної діяльності особистості, який мотивується моральними ідеалами, переконан­нями, принципами.

Морально—духовний розвиток — процес оволодівання особистістю гуманістичними мо­ральними цінностями, які становлять стрижень її духовної культури.

Норма особистісна — умовний культурно-історичний стандарт припустимої індивідуальної

своєрідності вихованця, який передбачає певну форму його буття, стиль життя, міру самореалізації; визначається життєвою позицією, її рухом до осягання власної сутності, свого призначення.

Особистість — суспільна істота, яка вільно та відповідально визначає свою позицію серед інших, здатна до свідомих соціальних дій; орієнтується у своїй життєдіяльності на прийняті суспільством цінності.

Позиція — система ставлень особистості до явищ, людей, об'єктів; їх оцінка, заснована на індивідуальному досвіді, моральних принципах і переконаннях.

Професійне виховання — поєднання професійних знань з професійною мораллю. Передбачає формування громадянської відповідальності майбутніх конкурентоспромож­них робітників.

Розвиток особистості — послідовні кількісні зміни свідомості та поведінки особистості від на­родження і до кінця життя, становлення людини як суб'єкта культури і життєтворчості.

Самовиховання - активізація особистістю власних зусиль, спрямованих на зміну і вдоскона­лення моральної свідомості та поведінки.

Соціальне-правовий захист дітей система організаційно-правових, фінансово-економічних, соціально-культурних, інфор­маційно-просвітницьких заходів органів державної влади, громадських організацій, що спрямовані на забезпечення соціальне-виховної опіки над дітьми-сиротами, на зменшення впли­ву на дитину негативних факторів соціального ризику, створення для неї гарантованих, мінімально достатніх умов життєдіяльності.

Соціалізація — процес соціального розвитку особистості, формування її соціальних якостей; результат виховання дітей та учнівської молоді, який здійснюється в ході їхньої діяльності та спілкування з іншими людьми.

Стиль життя — індивідуальний спосіб здійснення особистістю обраного нею життєвого шляху; сукупність зразків поведінки, які фіксують стійкі риси, манери, звички, смаки, схильності і способи здійснення життя.

Цінність - опосередкований культурою ета­лон належного в досягненні актуальних потреб.

Ціннісна система -- складно побудований регулятор особистості, який відображає у своїй структурі та змісті особливості її духовно-прак­тичної діяльності.

Ціннісні орієнтації -- спрямованість інте­ресів і потреб особистості на певну ієрархію життєвих цінностей; способи диференціації нею об'єктів і явищ за їх значущістю для себе.

4. Мета, завдання та принципи виховання

Метою виховання є становлення громадянина України, патріота своєї країни, готового самовіддано розбудовувати її як суверенну, незалежну, демократичну, правову і соціальну державу, здатного виявляти національну гідність, знати свої обов'язки і права, цивілізовано відстою­вати їх, сприяти громадянському миру і злагоді в суспільстві, поводитися компетентно, бути конкурентноспроможним, успішно самореалізуватися в соціумі як громадянин, сім'янин, професіонал, носій культури.

Мета виховання конкретизується через систему таких виховних завдань:

ü забезпечення сприятливих умов для самореалізації особистості відповідно до її інтересів та суспільних вимог;

ü реалізація індивідуального підходу до особистості, відмова від уніфікації в процесі вихо­вання, від орієнтації на "усередненого" вихованця;

ü сприяння набуттю дітьми та учнівською молоддю   соціального   досвіду,   успадкуванню ними духовних надбань українського народу;

ü  виховання національної свідомості, любові до рідної землі, родини, свого народу, держави;

ü  формування мовної культури, оволодіння і вживання української мови як духовного коду нації;

ü   забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, старших за себе, турбота про молодших і хворих;

ü виховання правової культури, поваги до Конституції України, законів України, державної символіки;

ü культивування кращих рис українського менталітету: працелюбності, свободи, зв'язку із природою, поваги до жінки, толерантності;

ü  формування почуття господаря: госпо­дарської відповідальності, підприємливості, ініціативності, свідомого ставлення до життя в умовах ринкових відносин;

ü охорона й зміцнення фізичного, психічного та духовного здоров'я;

ü забезпечення базової культури, розвиток естетичних потреб і почуттів;

ü формування     екологічної     культури, гармонізація відносин особистості з природою;

ü   спонукання зростаючої особистості до протидії проявам аморальності, правопорушен­ням, бездуховності, антигромадській діяльності.

Основними принципами виховання є:

ü принцип національної спрямованості виховання, який, передбачає формування у дітей та учнівської молоді національної самосвідомості, любові до рідної землі, свого народу, шанобливо­го ставлення до його культури; здатності зберіга­ти свою національну ідентичність, пишатися приналежністю до українського народу, брати участь у розбудові та захисті своєї держави;

ü  принцип культуровідповідності  Базую­чись на набутому впродовж історії морально-етичному досвіді людства, вихованець і педагог стикаються з проблемами,   розв'язання яких вимагає творчого підходу. Проблематизація моральної культури є джерелом особистісного розвитку дитини, умовою привласнення нею загальнокультурних надбань. Виховання здійснюється к  культуротворчий  процес, спрямований на формування базової культури особистості;

ü принцип гуманізації виховного процесу означає, що вихователь зосереджує увагу на ди­тині як вищій цінності,  враховує її вікові та індивідуальні особливості і можливості, не форсує її розвитку, спонукає до самостійності, задовольняє базові потреби дитини (у розумінні, визнанні, прийнятті,   справедливому  ставленні  до  неї); виробляє індивідуальну програму її розвитку; стимулює свідоме ставлення до своєї поведінки, діяльності, життєвих виборів;

ü  принцип суб'єкт-суб'єктної взаємодії передбачає, що учасники виховного процесу виступають рівноправними партнерами у процесі спілкування, беруть до уваги точку зору один од­ного, визнають право на її відмінність від власної, узгоджують свої позиції. Вихователь уникає жор­стких приписів, не ставиться до вихованця як до пасивного об'єкта своїх впливів; рахується з його психічним станом, життєвим досвідом, системою звичок та цінностей; вдається до продуктивних виховних дій; виявляє професійну творчість та індивідуальність;

ü принцип цілісності означає, що виховання організовується як системний педагогічний про­цес; спрямований на гармонійний та різнобічний розвиток   особистості,   на   формування   в   неї цілісної картини світу; передбачає забезпечення наступності напрямів та етапів виховної роботи на різних   освітніх   рівнях;   охоплює   всі   сфери життєдіяльності   дітей   та   учнівської   молоді; здійснюється в різних соціальних інститутах, у навчальній та позанавчальній діяльності;

ü акмеологічний принцип вимагає від вихователя орієнтації виховного процесу на найвищі морально-духовні досягнення й потенційні можливості вихованця; створення умов для досягнення життєвого успіху особистості, розвитку її індивідуальних здібностей. Напрями виховної роботи втілюються у відповідних результатах - міцно й органічно засвоєних загальнолюдських і національних цінностях, стратегії життя, яка передбачає постійний рух до здійснення нових, соціальне значущих задумів;

ü принцип особистісної орієнтації означає, що загальні закони психічного розвитку проявля­ються у кожної дитини своєрідно і неповторно. Педагог культивує у зростаючої особистості почуття самоцінності, впевненості у собі, визнає її право на вільний розвиток та реалізацію своїх здібностей;     надає     їй     право     почуватися індивідуальністю; спрямовує зусилля на розвиток світогляду,   самосвідомості,  культури  потреб, емоційної      сприйнятливості,      відповідальної поведінки;

ü принцип життєвої смислотворчої самодіяльності передбачає становлення особистості як творця і проектувальника свого життя, який уміє приймати самостійні рішення і нести за них відповідальність, повноцінно жити й активно діяти у динамічних життєвих умовах, постійно самовдосконалюватися, адекватно і гнучко реагувати на соціальні зміни;

ü принцип полікультурності передбачає інтегрованість української культури у європейський та світовий простір, створення для цього необхідних передумов: формування у дітей та учнівської молоді відкритості, толерантного ставлення до відмінних від національних ідей, цінностей, до культури, мистецтва, вірування інших народів; здатності диференціювати спільне й відмінне в різних культурах, сприймати українську культуру як невід'ємну складову культури загальнолюдської;

ü принцип технологізації передбачає послідовні науково-обґрунтовані дії педагога у виховному процесі та відповідно організовані ним дії вихованців, підпорядковані досягненню спеціально спроектованої системи виховних цілей, що узгоджуються з психологічними ме­ханізмами розвитку особистості. Побудований таким чином виховний процес має ознаки проективності і гарантує позитивну розвивальну динаміку;

ü принцип соціальної відповідності обумовлює необхідність узгодженості змісту і методів виховання реальній соціальній ситуації, в якій організовується виховний процес. Завдання виховання зорієнтовані на реальні соціально-економічні умови і передбачають формування у дітей готовності до ефективного розв'язання життєвих проблем. Умовами реалізації даного принципу є: взаємозв'язок виховних завдань і задач соціального розвитку демократичного суспільства; координація взаємодії соціальних інститутів, які впливають на особистість; забезпечення комплексу соціальне—педагогічної допомоги і захисту дітей; орієнтація педагогічно­го процесу на реальні можливості соціуму, врахування його найрізноманітніших чинників;

ü принцип превентивності вимагає, щоб виховні впливи держави, усіх виховних інститутів, враховуючи інтереси особистості та суспільства, спрямовувалися на профілактику негативних проявів поведінки дітей та учнівської молоді, на допомогу та їх захист, вироблення імунітету до негативних впливів соціального середовища. При цьому має забезпечуватися система заходів економічного, правового, психолого-педа­гогічного, соціальне-медичного, інформаційно-освітнього характеру, спрямована на формування позитивних соціальних настанов, запобігання вживанню наркотичних речовин, різних проявів деструктивної поведінки, відвернення суїцидів та формування навичок здорового способу життя, культури статевих стосунків.

Указані принципи складають певну систему, вони є важливою складовою і взаємо­пов'язані з іншими, їх органічне поєднання висту­пає запорукою ефективності виховного процесу.

5. Виховний потенціал навчального процесу

       Умовою повноцінного становлення особис­тості виступає доцільно організований навчальний процес. Виховання і навчання є двома взаємо­пов'язаними сторонами єдиного педагогічного процесу, які доповнюють одна одну. Виховання як діяльність, спрямована, передусім, на формуван­ня мотиваційне-ціннісної сфери особистості, має узгоджуватися з навчанням як процесом збага­чення пізнавальних можливостей особистості. Єдність виховання і навчання обумовлена спрямованістю обох процесів на формування соціальної зрілості особистості, реалізацію її творчих здібностей.

Освітній процес організовується таким чи­ном, щоб питома вага навчальної інформації про навколишній світ гармонійно поєднувалася з інформацією, пов'язаною з особистісним станов­ленням, з процесом удосконалення моральної свідомості й поведінки дітей та учнівської молоді.

       Доцільно організоване за змістом і формою навчання містить у собі потужний виховний по­тенціал: вводить особистість у світ світоглядних ідей, формує соціальні настанови та ціннісні орієнтації, розвиває гуманістичну спрямованість особистості, її духовні та матеріальні потреби: знайомить із зразками моральної поведінки, з формами   спільної   діяльності   та   спілкування особистості з колективом.

Доцільно організований і гуманістично спрямований виховний процес сприяє реалізації навчальних завдань - формуванню цілісної картини світу, збагаченню морального досвіду дитини, уявлень про зв'язок навколишнього світу і внутрішнього життя особистості.

Центральним механізмом формування конструктивної та гуманістично спрямованої педагогічної взаємодії виступає особистісне спілкування вихователя з вихованцем. Воно спрямовується на організацію продуктивної спільної діяльності, зближення ціннісне-смис­лових позицій учасників діалогу.

          Моральний розвиток особистості в процесі навчання, насамперед, пов'язується з оптималь­ним використанням навчального змісту. При цьо­му зміст навчальних курсів виступає як проекція духовної культури, а не як розчленовані на гуманітарний і природниче-науковий цикли предметів з виявленням міри морально розвивальних можливостей кожного.

        Ідею навчального змісту як засобу мораль­ного розвитку учнів доцільно реалізовувати через створення особистісної форми у⁴ контексті організації навчальної діяльності розвиненої особистості.

        За особистісної форми навчального предме­та він подається як історія розвитку інтелекту­альних і особистісних надбань творців певних культурних цінностей. При цьому ті чи інші ідеї, закономірності, поняття пропонуються не у фор­мально—абстрактному вигляді, а через життя особистостей — творців цих культурних здобутків. Учень, вступаючи у спілкування з конкретною історичною постаттю, за відповідного педагогічного керівництва оволодіває, поряд із науковими знаннями та вміннями, системою морально—духовних цінностей.

         Педагог як розвинена особистість, постійно здійснюючи виховуючий діалог засобами морально збагаченого знання, культивує міжособистісну навчальну взаємодію з учнями, ставиться до них справедливо, поважає особистість кожного, незалежно від навчальних невдач чи вчинкових прорахунків; виявляє почут­тя любові до них, поступово виховує відповідне емоційне переживання щодо тієї чи іншої особи. У процесі особистісно-комунікативної взаємодії вихователь і вихованець спільно розв'язують моральні задачі, мета яких - свідоме прийняття зростаючою особистістю певних морально-духовних цінностей, її самовдосконалення.

          Високим виховним потенціалом володіє колектив однолітків. .Унікальні виховні можли­вості такого колективу виявляються у блокуванні агресивних проявів вихованців, в емоційному захисті особистості, у створенні вихованцю про­стору для самореалізації, у сприянні особистісній ідентичності, у презентації себе іншим. Педагог, враховуючи цей фактор, інтенсивно впроваджує різні варіанти спільної навчальної діяльності однолітків: від постановки спільних завдань і знаходження способів їх розв'язання до взаємодопомоги у закріпленні способів дій, взаємоконтролю і взаємооцінки.

        Дієвим засобом виховання особистості у на­вчальному процесі виступає цілеспрямоване створення ситуацій, за яких в учнів виникає стійка орієнтація на продуктивні діяльнісні чи поведінкові взаємини. Вони виникають за умови глибокого і різнобічного пізнання учнем од­нолітка як особистості з усією різноманітністю й індивідуальністю його схильностей, очікувань, почуттів та інтересів. Пізнання цих складових внутрішнього світу дитини відбувається у кон­тексті її навчальної діяльності. Систематичне вправляння учнів у такому підході до пізнання й оцінювання один одного та в особистісній взаємодопомозі призводить до виникнення у них спрямованості на іншу людину як значущу особистість.

Діяльність учасників навчального процесу, що так організований, спрямовується на забезпечен­ня сприятливих умов різнобічного та гармонійно­го розвитку особистості, її соціально-педагогічної підтримки, зміцнення фізичного й психологічного здоров'я, реалізації творчого потенціалу, формування ціннісного ставлення до світу та до самої себе.

6. Зміст виховання

        Сучасний зміст виховання в Україні складає науково обґрунтована система загальнокультур­них і національних цінностей та відповідна сукупність соціальне значущих якостей особис­тості, що характеризують її ставлення до суспільства і держави, інших людей, самої себе, праці, природи, мистецтва. Система цінностей і якостей особистості розвивається і виявляється через її власні ставлення. Цей процес передбачає поєднання інтересів особистості - вільного са­морозвитку і збереження своєї індивідуальності; суспільства  саморозвиток особистості має здійснюватися на моральній основі; держави, нації — діти мають зростати національне свідомими громадянами, патріотами, здатними забезпечити країні гідне місце у цивілізованому світі.

         Ціннісне ставлення особистості до суспільства і держави виявляється у таких яко­стях, як патріотизм, національна самосвідомість, правосвідомість, політична культура та культура міжетнічних стосунків.

         Патріотизм є проявом особистістю любові до свого народу, поваги до українських традицій, відчуття своєї належності до України, усвідо­млення спільності власної долі з долею Батьківщини, досконале володіння українською мовою.

        Національна самосвідомість включає особи­сту ідентифікацію із своєю нацією, віру в її духовні сили та майбутнє; волю до праці на користь на­роду; вміння осмислювати моральні та культурні цінності, історію, звичаї, обряди, символіку; систему вчинків, які мотивуються любов'ю, вірою, волею, осмисленням відповідальності перед своєю нацією.

       Розвинена правосвідомість виявляється в усвідомленні особистістю своїх прав, свобод, обов'язків, свідомому ставленні до законів та дер­жавної влади.

       Політична культура включає формування політичної компетентності, лояльного й, водночас, вимогливого ставлення громадян до держави, її установ, органів влади; здатність брати активну участь у політичному житті України. Культура міжетнічних відносин передбачає наявність у дітей та учнівської молоді полікультурної компетентності, поваги до прав людини; інтересу до представників інших народів; толе­рантне ставлення до їх цінностей, традицій, мови, вірувань; вміння йти на компроміси з різними етнічними та релігійними групами заради соціального миру.

        Реалізація мети і завдань виховання ціннісно­го ставлення до суспільства й держави передба­чає орієнтацію на особистість як прогресивну систему ціннісних стосунків.

       У дошкільному та молодшому шкільному віці важливо формувати здатність дитини пізнавати себе як члена сім'ї; родини, дитячого угрупування; як учня, жителя міста чи села; виховувати у неї любов до рідного дому, школи, вулиці, своєї країни, її природи, рідного слова, побуту, традицій.

       У підлітковому віці виховується духовно ос­мислений, рефлексивний патріотизм, який поєднує любов до свого народу, нації, Батьківщи­ни з почуттям поваги до інших народів, своїх і чужих прав та свобод.

        У старшому шкільному віці пріоритетними рисами ціннісного ставлення до Батьківщини є відповідальність і дієвість. Старшокласники не лише ідентифікують себе з українським народом, але й прагнуть жити в Україні, пов'язати з нею свою долю, служити Вітчизні на шляху її станов­лення як суверенної і незалежної, демократичної, правової і соціальної держави; працювати на її благо, захищати її; поважати Конституцію України і виконувати норми законів; бережно ставитися до етно-етичної культури народу України; володіти рідною та державною мовою; визнавати пріоритети прав людини, поважати свободу, демократію, справедливість.

          Ціннісне ставлення до людей виявляється у моральній активності особистості» прояві чуй­ності, чесності, правдивості, працелюбності, справедливості, гідності, милосердя, толерант­ності, совісті, миролюбності, доброзичливості, готовності допомогти іншим, обов'язковості, добросовісності, ввічливості, делікатності, тактовності; вмінні працювати з іншими; здатності прощати і просити пробачення, протистояти про­явам несправедливості, жорстокості. Показником моральної вихованості особистості виступає єдність моральної свідомості та поведінки, єдність слова і діла, наявність активної за формою та моральної за змістом життєвої позиції.

          Характер ставлення особистості до соціаль­ного довкілля змінюється з віком. У старшому дошкільному та молодшому шкільному віці дити­на оволодіває елементарним умінням та навич­ками підтримки, збереження міжособистісної злагоди, попередження і мирного розв'язування конфліктів; здатністю брати до уваги думку това­ришів і опонентів; орієнтацією на дорослого як носія суспільних еталонів та морального арбітра.

       У підлітковому віці зростає цінність дружби з однолітками, відбуваються емансипація від без­посереднього впливу дорослих, розширюється сфера соціального спілкування, засвоюються соціальні цінності, формуються соціальні мотиви поведінки, виникає критичне ставлення як регулятор поведінки.

       В юнацькому віці збільшується кількість ви­конуваних старшокласником соціальних ролей, зростають вимоги до відповідальності за дії та вчинки, формуються мотиви самовизначення, вдосконалюється вміння керуватися свідомо по­ставленою метою, зростає роль самостійних форм діяльності; формуються ціннісні орієнтації на суспільну активність.

        Ціннісне ставлення до себе виступає важливою умовою сформованості у дітей та учнівської молоді активної життєвої позиції і передбачає сформованість у зростаючої особис­тості вміння цінувати себе як носія фізичних, духовно-душевних та соціальних сил.

       Ціннісне ставлення до свого фізичного "Я" характеризує вміння особистості позитивно оцінювати свою зовнішність, тілобудову, поставу, розвиток рухових здібностей, фізичну витри­валість, високу працездатність, функціональну спроможність, швидке відновлення сил після фізичного навантаження, статеву належність, гігієнічні навички, корисні звички, стан свого злоров'я, турботу про безпеку власної життєдіяльності, здоровий спосіб життя, активний відпочинок, вольові риси особистості. Процес формування ціннісного ставлення до власного здоров'я та здорового способу життя передбачає врахування вікових особливостей ви­хованців. Основним завданням виховання дошкільників та молодших учнів є формування у них уявлень про здоров'я, здоровий спосіб життя, руховий режим, корисні звички, особисту гігієну, правильну поставу, загартування, регулярні за­няття фізичними вправами, фізичні навантаження, розвиток фізичних якостей.

        Основними завданнями виховання вихованням учнів середнього шкільного віку є формування свідомого ставлення до власного здоров'я та здо­рового способу життя, розвиток зібраності, фізичної готовності до навчання, володіння рухами, задоволення особистою фізичною підго­товленістю, вміння цікаво проводити вільний час; формування високої рухової активності, позитив­них звичок.

         Основним завданням фізичного виховання учнів старшого шкільного віку є формування умінь і навичок зміцнення власного здоров'я, вміння вести здоровий спосіб життя, розвивати свої фізичні якості, попереджувати шкідливі звички, дотримуватися оптимального рухового режиму, повноцінно відпочивати, самостійно зай­матися фізичними вправами.

        Ціннісне ставлення до свого психічного "Я" передбачає виховання у дітей та учнівської молоді культури пізнання власного внутрішнього світу -думок, переживань, станів, намірів, прагнень, цілей, життєвих перспектив, ідеалів, цінностей, ставлень. Важливо навчити зростаючу осо­бистість приймати себе такою, якою вона є, орієнтуватися у своїх позитивних і негативних якостях, сприяти формуванню у неї реалістичної Я-концепції, готовності та здатності до самовдо­сконалення, конструктивної самокритичності. У дошкільному та молодшому шкільному віці ос­новним завданням є виховання у дітей інтересу до свого внутрішнього життя, здатності концентру­вати на ньому свою увагу; у підлітковому віці в учнів виховується вміння спостерігати за собою, аналізувати перебіг своїх думок і переживань, зіставляти з ними свої вчинки; у старшому шкільному віці актуалізується виховання самоповаги, звички адекватно оцінювати власні стани, настрої, мрії, плани, стратегії, вміння регулювати їх.

       Виховуючи зростаючу особистість, педагог бере до уваги, що її ціннісне ставлення до свого соціального "Я" виявляється у здатності орієнту­ватися у нових умовах життя, пристосовуватися і конструктивно на них впливати; у визначенні сво­го статусу в соціальній групі, налагодженні спільної праці з дорослими та однолітками, вмінні попереджувати конфлікти, виходити із них з най­меншими втратами; справедливому і людяному поводженні стосовно партнерів у спілкуванні.

      Характер ціннісного ставлення особистості до свого соціального "Я" суттєво змінюється з віком. У дошкільному віці актуальними завдання­ми соціального розвитку є гармонізація процесів адаптації та первинної соціалізації, формування комунікативних навичок, виховання елементарних форм відповідальної поведінки особистості.          Організуючи процес виховання, педагог враховує, що у молодшому шкільному віці розвивається рефлексія, формується вміння оцінювати себе як предмет змін. У підлітковому віці інтенсивно розвивається прагнення до самоствердження, з'являється хворобливе переживання неуспіху, зростає роль самооцінки в регуляції поведінки. В юнацькому віці актуалізується потреба у само­визначенні (у тому числі й професійному), оцінці своїх здібностей і можливостей; виникає свідоме ставлення до визначення смислу життя та свого місця у ньому. У процесі виховання педагог бере до уваги вікові особливості соціального розвитку особистості.

       Ціннісне ставлення до природи формується у процесі екологічного виховання і виявляється у таких ознаках: усвідомлення цінності природи в житті людини, самоцінності природи; почуття особистої причетності до збереження природних багатств, відповідальності за них; здатність осо­бистості гармонійно співіснувати з природою, поводитися компетентно, екологічно безпечно; критична оцінка споживацьке-утилітарного ставлення до природи, яке призводить до порушення природної рівноваги, загострення екологічної кризи; вміння протистояти проявам такого ставлення доступними способами; активна участь у практичних природоохоронних заходах; здійснення природоохоронної діяльності з власної ініціативи; посильне екологічне просвітництво. Ціннісне ставлення до природи і сформована на його основі екологічна культура є обов'язковою умовою сталого розвитку суспільства, узгоджен­ня економічних, екологічних і соціальних чинників розвитку.

         У виховному процесі слід врахувати, що ставлення вихованців до природи має специфічні вікові особливості.

         Для дошкільного віку характерне прагматичне ставлення до природи, обумовлене бажанням привласнити об'єкти природи, які, водночас, сприймаються як суб'єкти, наділені власним внутрішнім світом. Учням початкової школи властиве непрагматичне ставлення до природи. Природні об'єкти сприймаються ними як "значущі інші", вони прагнуть до спілкування з ни­ми. Ставлення до природи учнів основної школи характеризується суперечливістю. У молодшому і середньому підлітковому віці природа розгля­дається як об'єкт охорони, а не користі; ступінь психологічної близькості з об'єктами природи вищий, ніж з усіма "значущими іншими". У стар­шому підлітковому віці з'являється установка користі, однак прагматичні установки нерідко поєднуються з природоохоронними мотивами. Старшокласникам властиве сприйняття природи як об'єкта; ставлення до неї обумовлене більше естетичними мотивами, аніж настановами користі. У цьому віці остаточно складається структура ставлення до природи, властива дорослим. Під впливом виховання у старшоклас­ників природа займає вищі позиції в ієрархії цінностей, ніж у дорослих.

        Важливою складовою змісту виховання осо­бистості є розвиток ціннісного ставлення до праці, яке передбачає усвідомлення дітьми та учнівською молоддю соціальної значущості праці, розвинену потребу в трудовій активності, ініціативність, схильність до підприємництва; розуміння економічних законів і проблем суспільства, шляхів їх розв'язання, готовність до творчої діяльності, конкурентоспроможності й самореалізації в умовах ринкових відносин, сформованість працелюбності й мобільності як базових якостей особистості.

         Трудове виховання є системою виховних впливів, мета яких полягає у морально-психо­логічній підготовці учнів до майбутньої професійної діяльності. Високий рівень її розвит­ку передбачає оволодіння особистістю загальни­ми основами наукової організації праці, умінням визначати мету, розробляти реальний план її до­сягнення, організовувати своє робоче місце, раціонально розподіляти сили і засоби з метою досягнення бажаного результату з мінімальними затратами, аналізувати процес і результат влас­них трудових зусиль, вносити необхідні коректи­ви.

           Завданнями трудового виховання дошкільни­ка е формування елементарних форм цілепокладання, вміння планувати свої дії, долати труднощі на шляху до мети, діяти самостійно та цілеспря­мовано, радіти результатам індивідуальної та спільної з іншими діяльності, виявляти працелюбність як базову якість особистості. До основ­них виховних завдань початкової школи належать: формування в учнів уявлення про важливість праці для суспільства і для них самих, ознайомлення з різними видами праці, світом професій та якостями особистості, необхідними сучасному працівнику; культивування ставлення до навчання як до серйозної праці, що вимагає значних зусиль; оволодіння основами самообслу­говування, ручної та художньої праці, навичками роботи на пришкільній ділянці, з благоустрою те­риторії класної кімнати, школи, вулиці тощо. Трудове виховання учнів основної школи спрямо­вується на розвиток свідомого ставлення до праці, знайомство з працею людини у різних галузях економіки; формування вміння працювати у ко­лективі, становлення професійних інтересів, формування реального образу "Я". Одним із ре­зультатів трудового виховання і професійної орієнтації на цьому етапі є вибір учнем напряму майбутньої трудової діяльності та профілю навчання у старшій школі. У підлітковому віці формується свідоме ставлення до власних інтересів, здібностей, суспільних цінностей, пов'язаних з вибором професії та свого місця у суспільстві; виховується ставлення до майбутньої професійної діяльності як засобу апробації влас­них сил, розкриття своїх можливостей, саморе­алізації, формування адекватного образу "Я"; систематизуються знання щодо сучасних професій та потреб суспільства. Головними за­вданнями навчальне-виховної роботи із старшо­класниками є формування у них здатності до усвідомленого вибору майбутньої професії, розвиток загальнотрудових і професійно важли­вих якостей особистості.

        Специфічними формами трудового виховання є взаємодія загальноосвітніх і вищих навчальних закладів, спрямована на підготовку випускників шкіл до набуття професій, які вимагають вищої освіти; залучення до педагогічне доцільної та суспільне корисної продуктивної праці (участь у трудових об'єднаннях, шкільних малих підприємствах та кооперативах, самообслугову­ванні тощо).

         Ціннісне ставлення до мистецтва формується у процесі естетичного виховання і виявляється у відповідній ерудиції, широкому спектрі естетичних почуттів, діях і вчинках, пов'язаних із мистецтвом. Особистість, якій влас­тиве таке ставлення, володіє системою елемен­тарних мистецьких знань, адекватно сприймає художні твори, здатна збагнути і виразити власне ставлення до мистецтва, прагне та вміє здійсню­вати творчу діяльність у мистецькій сфері.

          Естетичне виховання спрямовується на розвиток у зростаючої особистості здатності збагнути та виразити власне ставлення до мис­тецтва. Важливим є сприймання довкілля як естетичної цінності; ерудиція у галузі мистецтва (володіння системою елементарних мистецьких знань, понять, термінів, адекватне сприйняття художніх творів, творча діяльність в мистецькій сфері), власний погляд на світ, здатність радіти - як ознаки духовної зрілості.

         Використовуючи   мистецтво   як   основний чинник естетичного виховання, педагог враховує вікові особливості дітей: інтерес дошкільників до різних видів мистецтва, вміння передавати свої життєві враження художніми образами, диференціювати твори за їх характером; відкритість учнів початкової школи до сприйман­ня художніх творів, їхню емоційну мобільність та готовність з насолодою виконувати творчі завдання; концентрацію підлітків на пізнанні сво­го внутрішнього світу, а отже, використанні мистецтва як засобу духовного становлення, що проходить шлях від почуттєвого сприймання до осмислених естетичний дій; усвідомлення старшокласниками того факту, що мистецтво безпосередньо пов'язано з життям народу, з його культурою.

7. Технологія виховного процесу

     Виховання є цілеспрямованим процесом, зміст та організація якого визначаються метою як очікуваним ідеальним результатом.

      Діяльність педагога, спрямована на виховання зростаючої особистості, -- процедура техно­логічна, обумовлена необхідністю досягнення актуальних для певних життєвих  обставин та особливостей вихованця цілей.

     Мета виховання поетапно конкретизується, виділяються проміжні виховні цілі, проектуються дії педагога й вихованців як суб'єктів життєдіяль­ності.

     Технологія виховного процесу фіксує доцільні кроки учасників освітнього процесу й підпоряд­ковується виховній меті. Технологічний підхід уможливлює процес активізації, інтенсифікації, оптимізації виховної діяльності за умов збере­ження унікальності внутрішнього світу та індивідуального досвіду вихованців.

     Технологія виховного процесу є послідовним розгортанням педагогічної діяльності та спілку­вання, спрямованих на досягнення конкретної виховної мети у педагогічній системі та її підструктурах. Спроба вихователя "внести" у ви­хованця моральні норми, минаючи власну діяльність вихованця з оволодівання ними, підриває основи морального виховання особистості, а залучення дітей до самодіяльності перетворює їх на суб'єктів виховної діяльності. Педагог створює умови, за яких моральна цінність продукує рефлексивний процес, надає цінності високої значущості, особистісного смислу через емоційні переживання, емпатію.

    Складовими виховних технологій є форми організації (індивідуальні, групові, колективні), методи як способи впливу на дітей та учнівську молодь, прийоми та засоби виховання. Виховні технології ґрунтуються не на механізмах зовнішнього підкріплення (заохочення, покарання тощо), а на рефлексивно-вольових механізмах (співпереживання, позитивне емоційне оцінюван­ня), які апелюють, насамперед, до самосвідомості та творчого ставлення вихованців до суспільних норм і цінностей.

     Сфера виховання є відкритою до пошуку альтернативних (відносно того, що вже стало традиційним) способів виховання. Вони асоціюються з новими моделями виховних систем шкіл, тими підходами до розв'язання виховних проблем, які вважаються інноваційними, прогре­сивними. Використання виховної технології є завжди вибором стратегії, принципів, системостворювальних чинників взаємодії вихователя і вихованців, а також вибором тактики та стилю виховної роботи з ними. Високий суб'єктивний компонент виховних технологій, пріоритет унікальності кожної особистості вимагає відповідального ставлення до технологізації виховного процесу, високого професіоналізму педагога.

      До найбільш ефективних належіть інтер­активні технології, за допомогою яких педагог у ході спілкування з вихованцем .інтерпретує життєві події, впливає на конструювання ним своїх особистісних дій, сприяє активізації діяльності вихованця, вправляє його у самоконтролі та са­морегуляції. У навчальне-виховному процесі все ширше використовуються активні форми і методи роботи: тренінги, рольові ігри, мозкові штурми, диспути, дебати, аналіз ситуацій, різноманітні вправи тощо.

       Використання інтерактивних технологій створює соціальне-педагогічні умови, сприят­ливі для позитивних змін у знаннях, навичках і вчинках вихованців, їхньому ставленні до соціаль­них явищ, здоровому способі життя, правовому захисті; для активізації просвітницької роботи, попередження негативних явищ у молодіжному середовищі через надання повноважень неповнолітнім, виявлення серед них позитивних лідерів, спонукання осіб з "груп ризику" до пере­орієнтації лідерських якостей з негативних на позитивні, підвищення їх соціальної компетент­ності у питаннях попередження та подолання негативних явищ, формування відповідальної по­ведінки. Ефективним є застосування інтерактив­них технологій для профілактики наркоманії, ВІЛ/СНІДу та хвороб, що передаються статевим шляхом.

Впровадження інтерактивних технологій здійснюється за такими напрямами:

ü у  процесі     викладання     предметів гуманітарного та природничого циклів;                                                                                                                                 

ü у процесі позакласної, позашкільної вихов­ної діяльності, у роботі з батьками;

ü  через     загальноосвітні,     позашкільні навчальні заклади, соціальні служби, спеціальні заклади;

ü через взаємодію з дитячими і молодіжними громадськими організаціями;

ü  через діяльність органів учнівського само­врядування;

ü  через законодавчу політику у галузі освіти, охорони здоров'я,  соціальної діяльності щодо виховної роботи з учнівською молоддю.

8. Виховання у різних соціальних інститутах

8,1. Родинна-сімейне виховання

      Сім'я є основним соціальним інститутом, відповідальним за виховання зростаючої особис­тості. Особливість виховних впливів сім’ї полягає в емоційному характері взаємин її членів між со­бою та з дитиною, в переважанні інтимного спілкування над діловим, у тривалості життєвих зв'язків дитини з батьками. Сім'я покликана створити сприятливі умови для розвитку емоційного життя дитини, становлення в неї почуття самоцінності, впевненості у собі, компетентності у різних сферах життєдіяльності.

      Виховання в сім’ї здійснюється завдяки засто­суванню специфічних форм і методів впливу і спрямовується на особистісний розвиток дитини, її соціалізацію. У родині як першому мікро-соціальному середовищі визначаються соціальний статус дитини, її права й обов'язки, виникає прихильність дорідних, закладається підґрунтя для становлення її світогляду і переконань, ціннісних орієнтацій, морально-етичних ідеалів, естетичного смаку, уподобань, соціальної по­ведінки, трудових навичок.

        Усталеними цінностями сімейного життя є: гуманне ставлення до людей (добродушність, доброзичливість, піклування про молодших і старших членів сім’ї, бажання надавати допомогу слабим і хворим), працелюбність, поважне став­лення до праці людей та її результатів, демокра­тичність відносин, гармонійність стосунків представників різних поколінь.

         Важливим аспектом родинно-сімейного виховання є формування пошани до предків, дотримання народних звичаїв, збереження і зба­гачення традицій, посилення національно-ціннісних орієнтирів: національна свідомість та самосвідомість, любов до рідної землі, народу, відданість Україні; толерантне ставлення до всіх народів, що проживають в Україні; виховання мовної культури.

         Сім'я виховує дітей і учнівську молодь на релігійних цінностях, які виступають універсаль­ними моральними орієнтирами, невід'ємною частиною культури української сім'ї; тими гуманістичними засадами, значення і сутність яких розкриваються завдяки виховному впливу батьків на духовний світ дитини через її почуттєво-емоційну сферу.

Виховання громадянина у сім'ї здійснюється специфічними для родини формами і методами, в яких поєднується особистісний приклад батьків, усвідомлення і розуміння дітьми приналежності до рідної землі, держави, сім’ї, роду; дотримання традицій і звичаїв, відповідальності за долю своєї країни, її збереження, розвиток, примноження добробуту. Виховання громадянина в сім'ї досягається розвитком патріотичних почуттів, знаннями Конституції України, законів України, бажанням бути корисним своїй Батьківщині.

      Устроєм свого життя сім'я запобігає нега­тивному ставленню дітей до праці, проявам безвідповідальності і безгосподарності, порушенню трудової дисципліни, утриманству і лінощам, крадіжкам, нівеченню суспільної і приватної власності, варварському, нецивілізованому ставленню до природних багатств. Сім'я за­безпечує дітям повноцінний фізичний розвиток, міцне здоров'я, фізичну досконалість; привчає їх до свідомого ставлення і зміцнення свого здоров'я як необхідної умови підготовки до суспільної корисної праці, захисту Батьківщини.

      Родина притаманними їй засобами формує у дітей розуміння та особистісне ставлення до сен­су і мети життя, виховує толерантне ставлення до інших культур і традицій; розвиває моральні якості, спонукає дітей до самовдосконалення; залучає синів і доньок до мистецтва та світової культури; формує моральну свідомість через включення у педагогічне доцільне родинне спілкування, у життя, наповнене доброчинними справами; виховує у дітей готовність до творчої праці в умовах ринкових відносин; формує бе­режливе ставлення до суспільної і приватної власності, природних багатств, прагнення при­множити їх власною працею.

       Вплив сім'ї на виховання особистості залежить від вікових особливостей дитини. У молодшому шкільному віці батьки спрямовують свої зусилля на формування здатності дитини до емпатії, засвоєння нею морально-етичних правил по­ведінки, виховання базових якостей особистості, найпростіших форм соціальної компетентності. Важливу роль відіграють батьки у статевому та тендерному вихованні дітей підліткового віку, формуванні у дівчат цнотливості, дівочої гідності, уміння володіти своїми почуттями; у хлопців - чоловічої гордості, мужності, великодушності, поваги до жінок, готовності оберігати дівочу честь і гідність. У юнацькому віці особливу увагу батьки приділяють проблемі самовизначення особис­тості, розвитку її професійних інтересів, свідомо­му ставленню до життєвих виборів, активній за формою та моральній за змістом громадянській позиції.

Повноцінне виховання особистості у сім’ї ви­магає розв'язання державою ряду завдань:

-   визначення пріоритету інтересів сім’ї як найважливішої      складової      демократичного суспільства,    гаранту    його    стабільності    та прогресу;

- створення сприятливих умов для зміцнення сім’ї, охорони прав матері та батька;

-   матеріальне та моральне заохочення й підтримка материнства і батьківства;

-   підтримка молодої сім’ї, забезпечення їй достатнього життєвого рівня;

-  охорона дитинства; дотримання положень, заявлених Конвенцією ООН про права дитини.

8.2 Виховання у дошкільних навчальних закладах

        Дошкільний вік є періодом первинного ста­новлення особистості, зародження дитячого світогляду, виникнення етичних новоутворень, формування довільної поведінки та моральних якостей, появи особистісної свідомості, розвитку елементарних знань, життєвих навичок.

        Життя дошкільника характеризується відносною свободою, відсутністю серйозного кола обов'язків, любовним й турботливим став­ленням до нього оточуючих. У цей період пере­важають емоційно насичені види діяльності, які сприяють розвитку творчої уяви, вільному вияву ставлення до навколишнього світу, до самого себе. Взаємини з дорослими й однолітками буду­ються, як правило, на інтимно-особистих кон­тактах. Знання, дії, здібності мають загальний, неспеціалізований характер. Розвиваються образні форми пізнання навколишнього світу, за­своюються суспільне вироблені сенсорні еталони, наочні моделі, формуються моральні почуття -прихильність, співпереживання, співчуття, чуйність.

Модернізація змісту і форм виховного про­цесу в системі дошкільної освіти потребує розв'язання таких завдань:

-  широка пропаганда педагогічне доцільних ігор, іграшок як найважливішого засобу вихован­ня дітей дошкільного віку;

розвиток системи виховання дітей дошкільного і молодшого шкільного віку; збереження специфіки змісту, форм і методів їх виховання;

-  розробка і реалізація комплексних про­грам   надання   консультативно-діагностичної, методичної, корекційно-педагогічної допомоги сім'ям з питань виховання дошкільників;

-  створення при дошкільних навчальних за­кладах постійно діючих "шкіл молодих батьків", які сприяють формуванню їх педагогічної компе­тентності у вихованні дітей в сім'ї;

-  інформаційне забезпечення розвитку сис­теми виховання у дошкільних навчальних закладах України.

8.3 Виховання у загальноосвітніх навчальних закладах

Шкільні роки є періодом становлення інтелектуальної та особистісної зрілості дитини, набуття нею соціального досвіду, життєвої ком­петентності. Центральною ланкою реалізації цих завдань, фундаментальною соціокультурною ба­зою виховання і розвитку особистості виступають загальноосвітні навчальні заклади.

Оптимізація виховного процесу в загально­освітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності передбачає:

ü гармонійне поєднання  національного  і полікультурного виховання, формування культу­ри міжнаціональних відносин;

збалансованість інтелектуального з фізичним, психічним, соціальним, естетичним розвитком;

ü збагачення морального досвіду учнів, роз виток потреби у морально-духовному самовдос­коналенні;

ü формування в учнівської молоді життєвої компетентності, системи смисложиттєвих коор­динат, уміння створювати і реалізовувати власні життєві проекти;

ü виховання особистості у колективі, форму­вання умінь налагоджувати взаємодію, співпрацю, вміння гармонійно виходити з конфліктів;

використання можливостей дитячих громадських організацій, об'єднань, учнівського самоврядування у вихованні активної соціальної позиції учнів, розвитку їх уміння брати на себе відповідальність за прийняті рішення;

удосконалення трудового виховання, сприяння професійному самовизначенню учнів, формування готовності до праці у ринкових умовах;

впровадження здоров'язберігаючих технологій, виховання в учнів орієнтації на здоро­вий спосіб життя;

ü створення ситуацій успіху, забезпечення взаємозв'язку процесів виховання і самовиховання, розвитку і саморозвитку;

ü гармонійний розвиток особистості у різно­манітних видах позакласної діяльності;

ü гуманізація системи оцінювання життєвих досягнень учнів, визнання їх здатності до самореалізації,    самоосвіти,   прийняття   самостійних рішень;

ü здійснення випереджувального науково-методичного супроводу проектування і впровад­ження сучасних виховних систем у педагогічну практику.

      У сучасних умовах особливої уваги освітян вимагає організація навчальне-виховного процесу у закладах інтернатного типу, основне призначення яких - соціальне-педагогічний за­хист учнівської молоді з малозабезпечених та дисфункційних родин; створення умов для роз­витку їх здібностей і талантів; компенсація вад, які пов'язані з повною або частковою відсутністю сімейного виховання; попередження бездогляд­ності і безпритульності; формування соціальної компетентності особистості, виховання у неї гро­мадянської позиції, розвиток потреби у безпе­рервній освіті; забезпечення рівних можливостей в оволодінні знаннями; розвиток творчих здібнос­тей засобами літературної, музичної, образо­творчої, технічної, громадської діяльності, гри, спорту; корекція девіантної поведінки, поперед­ження правопорушень неповнолітніх, їх правовий захист.

Трансформація закладів інтернатного типу, наближення умов виховання і навчання в них до родинних - важливе завдання сьогодення. По­требує державної підтримки досвід функціону­вання нових форм суспільного виховання напівінтернатів, дитячих будинків сімейного типу, дитячих будинків змішаного типу, шкіл-клубів. Умовами оптимізацїї виховного процесу в закла­дах інтернатного типу є:

- розширення повноважень дитячого колек­тиву,   надання   йому   більшої   самостійності, вдосконалення учнівського самоврядування;

-   створення різновікових об'єднань учнів у позаурочній діяльності;

переорієнтація загальноосвітніх шкіл-інтернатів на спеціалізовану, поглиблену підготовку з технічного, гуманітарного, худож­ньо-естетичного та інших напрямів; відкриття профільних класів для обдарованих дітей;

впровадження системи комплексної соціально-педагогічної реабілітації вихованців загальноосвітніх інтернатних закладів для віднов­лення порушених зв'язків з соціальним середови­щем;

- розробка і впровадження системи соціаль­ного і психолого-педагогічного супроводу випускників закладів інтернатного типу як засобу їх успішної соціалізації та інтеграції у соціум.

8.4 Виховання у позашкільних навчальних закладах

      Суттєву роль у вихованні відіграють по­зашкільні навчальні заклади, де задовольняються інтереси, індивідуальні запити дітей та учнівської молоді у сфері культури, мистецтва, наукових знань, техніки, природи, виробництва, життєвої практики; створюються сприятливі умови для розвитку творчої особистості.

Навчальне-виховний процес у позашкільних навчальних закладах забезпечує:

-  вільний розвиток особистості, розширення ступенів її самостійності;

умови для здобуття знань, формування умінь і навичок відповідно до соціокультурних і освітніх потреб дітей, учнівської молоді;

-   задоволення потреб у творчій самореалізації, професійному самовизначенні;

формування ціннісного ставлення до суспільства і держави, людей, до себе, природи, мистецтва, праці;

- соціальний захист, організацію змістовного дозвілля відповідно до здібностей, обдарувань та стану здоров'я вихованців;

-  вирішення проблеми соціальної адаптації дітей і учнівської молоді до нових умов життя; становлення їх соціального досвіду.

У навчальне-виховному процесі по­зашкільних навчальних закладів органічно поєднуються різні форми освітньої діяльності з організацією змістовного дозвілля вихованців. Це сприяє вирішенню проблеми їх зайнятості у вільний від навчання час, створює підґрунтя для загальнонаукового та загальнокультурного розвитку, допрофесійної підготовки. Важливим аспектом виховної роботи позашкільних навчаль­них закладів є розвиток у дітей , учнівської молоді здатності розв'язувати творчі завдання, вносити елементи новизни у процес і результати своєї діяльності. У сучасних умовах особливого значення набуває виховання у зростаючої особи­стості морально-трудових якостей, необхідних для життя і праці в ринкових умовах.

      У системі позашкільних навчальних закладів виховання здійснюється за художньо-естетич­ним, туристське-краєзнавчим, еколого-нату­ралістичним, науково-технічним, дослідницько-експериментальним, фізкультурне - спортивним, військове - патріотичним, бібліотечне - бібліографічним, соціально-реабілітаційним, оздоров чим, гуманітарним напрямами. Вихованцями є діти різних вікових груп - від дошкільників до старшокласників.

        Виховна діяльність з дітьми дошкільного та молодшого шкільного віку здійснюється у гуртках та секціях загальнорозвиваючого характеру; спрямовується на виявлення здібностей, обдару­вань, розвиток інтересів вихованців і має пропе­девтичний характер. Пріоритетними є ігрові форми та методи виховної роботи.

        Для учнів підліткового віку створюються ди­ференційовані (за окремими галузями науки, техніки, мистецтва) гуртки та секції, які задо­вольняють освітні потреби, розвивають пізнавальні інтереси. У процесі творчої діяльності вихованці свідомо досягають поставленої мети, долають труднощі на шляху до неї. У них розвиваються морально-етичні, трудові, художньо-естетичні якості, виявляється інтерес до пошукової діяль­ності та вибору майбутньої професії.

         Виховання учнів старшого шкільного віку ба­зується на їх уподобаннях, творчих здібностях, інтересах до експериментальної, науково-дослідницької діяльності і пов'язується з вибором майбутньої професії.

8.5 Виховання у професійно-технічних навчальних закладах

        Професійно-технічна освіта забезпечує ре­алізацію потреб молоді в оволодінні робітничими і обслуговуючими професіями, спеціальностями, кваліфікацією відповідно до інтересів, здібностей, нахилів, стану здоров'я кожної молодої людини; виховує молодих громадян нової формації, які во­лодіють професією, є конкурентноспроможними на ринку праці, оснащені знаннями, вміннями, ціннісними орієнтаціями, необхідними для відповідальної і компетентної участі в житті країни.

        Складовою цілісного освітнього процесу у цих закладах є професійне виховання, яке є осно­вою формування і розвитку професійної культури учнів, їх підготовки до активної трудової діяльності та суспільного життя. З огляду на прагнення Ук­раїни інтегруватися у європейський ринок праці метою професійного виховання є формування особистості фахівця, розвиток його професійних якостей, потреби в продуктивній праці, поваги до людей праці, професійної етики, комунікативності, мобільності, здатності працювати "в ко­манді"; особистої ерудиції, здорової амбітності, професійної компетентності, культури праці, відповідальності, почуття власної гідності, творчої професійної спрямованості, підприємливості й самодостатності.

        До професійного виховання належить та­кож формування мотивів професійної діяльності на основі переходу соціальних і професійних ви­мог у систему ціннісних орієнтацій, активності особистості; формування професійного обов'язку, свідомого ставлення до вимог і моральних засад, що висуваються суспільством. В умовах сучасної України професійне виховання стає провідною ланкою у системі професійної підготовки, фор­мування професійної свідомості майбутніх фахівців.

Основними напрямами виховної діяльності професійно-технічних навчальних закладів є:

- інтелектуалізація професійно-технічної освіти, врахування наукових досягнень у різних галузях економіки, еколого-культурологічний підхід до її здійснення;

- розвиток творчих можливостей і здібностей учнів;

-  формування в учнівських колективах пре­стижності праці,  підвищення ролі робітничих професій, розуміння їх значення в особистісному розвитку та місця у соціальне-економічному розвитку держави;

-  збереження національної культури, тра­дицій та звичаїв народів, що проживають в Україні, підтримка почуття національної самосвідомості у поєднанні з розумінням місця і ролі свого народу і країни в розвитку світової культури;

-  створення умов для формування моральної свідомості,  позитивної мотивації на здоровий спосіб життя, громадянської позиції, виховання патріотизму майбутніх фахівців;

-  розвиток культури міжетнічних і міжособистісних стосунків учнів.

На сучасному етапі розвитку професійно-технічної освіти увага органів державної влади, педагогічних колективів спрямовується на:

-  розвиток демократичного і толерантного стилю керівництва виховним процесом;  підви­щення соціального статусу виховання у системі професійно—технічної освіти;

забезпечення взаємодії професійно-технічних навчальних закладів з усіма соціальни­ми інститутами, відповідальними за виховання;

- посилення взаємозв'язку сім’ї і педагогічних колективів   професійно-технічних  навчальних закладів;

-   активне впровадження новітніх виховних форм і методів у педагогічну практику;

-    створення   системи   психолого-педа­гогічної,      медико-соціальної      адаптації     і реабілітації учнівської молоді;

-   сприяння розвитку системи учнівського самоврядування, самодіяльної технічної, худож­ньої      творчості,      створення      різноманітних громадських учнівських об'єднань;

-  профілактику і подолання негативних явищ в учнівському середовищі; гуманізацію взаємин суб'єктів навчальне—виховного процесу; розвиток учнів за інтересами, забезпечення їхніх потреб в особистісній, професійній самореалізації.

9. Взаємодія органів державної влади, на­вчальних закладів з дитячими та молодіжними громадськими організаціями і об'єднаннями

Дитячі та молодіжні громадські організації і об'єднання є важливим суспільним інститутом, що здійснює завдання виховання дітей та учнівської молоді в Україні. Взаємодія з дитячими та мо­лодіжними громадськими організаціями і об'єднаннями є одним із пріоритетів у виховній роботі органів державної влади навчальних за­кладів. Така взаємодія обумовлена спільністю цілей, прагненням розвивати самодіяльність та ініціативу дітей і підлітків; єдиним часовим про­стором, у якому здійснюється така діяльність; новою соціальне значущою роллю, яку відіграють дитячі та молодіжні громадські організації и об'єднання.

Дитячі та молодіжні громадські організації й об'єднання є суб'єктами виховного процесу. Участь у їх діяльності сприяє вияву самостійності дітей та учнівської молоді, посильної реальної участі у житті суспільства, задоволення потреб у спілкуванні з однолітками, самоствердження у суспільне значущій діяльності.

Полем спільної виховної діяльності органів державної влади, навчальних закладів з дитячими та молодіжними громадськими організаціями і об'єднаннями є широке та різнобічне включення особистості до системи громадських суспільних зв'язків; організація життєдіяльності, яка задо­вольняє основні потреби у розвитку особистості; захист від ймовірних негативних впливів соціаль­ного середовища.

Напрямами взаємодії, актуальними для дано­го етапу розвитку суспільства," виступають:

-   допомога учневі (або молодій дитині) в адаптації до інтенсивних суспільних змін, у зна­ходженні надійної життєвої опори, що базується на духовних цінностях, осмисленні себе і свого місця в житті, набутті впевненості у своїх силах;

-  сприяння в отриманні дітьми та учнівською молоддю доступу до знань, навичок, поза якими вони   дистанціюються   від   інформаційного   і технічного прогресу;

виховання у зростаючої особистості почуття власної причетності до розвитку суспільства, держави;

-  створення умов для усвідомлення дітьми та учнівською молоддю значущості індивідуальної ініціативи;

допомога в оволодінні навичками співробітництва з представниками інших культур, різних статево-вікових груп;

-  надання інформації щодо шляхів вирішення проблеми особистих взаємин, пов'язаних із вжи­ванням тютюну, алкоголю, наркотиків;

сприяння у набутті досвіду вирішення ситуацій соціального неуспіху.

Першочерговими завданнями органів дер­жавної влади є: надання можливостей дитячим та молодіжним організаціям і об'єднанням брати участь у формуванні державної дитячої та мо­лодіжної політики; створення умов для успішної взаємодії навчальних закладів з дитячими та мо­лодіжними громадськими організаціями і об'єднаннями; утвердження позитивного став­лення до дитячих та молодіжних дитячих ор­ганізацій і об'єднань з боку вчителів, батьків, учнів, громадськості; вдосконалення нормативно-пра­вових аспектів взаємодії; забезпечення фінансової підтримки державою дитячого руху; ор­ганізаційна та педагогічна підтримка такої взаємодії.

Взаємодія органів державної влади з дитячи­ми та молодіжними громадськими організаціями і об'єднаннями здійснюється шляхом:

-  широкого обговорення проблеми співпраці органів управляння освіти, навчальних закладів з дитячими та молодіжними громадськими організаціями і об'єднаннями, використання можливостей їх виховного ресурсу;

-  включення проблематики діяльності дитя­чих і молодіжних громадських організацій та об'єднань до дослідницьких програм та планів на­вчальних закладів, науково-дослідних інститутів, системи підвищення кваліфікації;

- вивчення міжнародного  і вітчизняного досвіду становлення дитячого руху, динаміки йо­го відродження та висвітлення питання у фахових виданнях, на науково-практичних конференціях;

підготовка спеціалістів з координації взаємодії органів державної влади, навчальних закладів з дитячими та молодіжними громадсь­кими організаціями і об'єднаннями;

включення до програм підвищення кваліфікації керівників навчальних закладів різних типів тематики, пов'язаної з діяльністю дитячих та молодіжних громадських органі загой і об єднань:

-  розробка навчальне методичного забез­печення процесу підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів для роботи з дитячими та молодіжними   громадськими   організаціями   і  об'єднаннями.

10. Виховання у територіальній громаді

       Виховна робота у територіальній громаді спрямовується на профілактику соціального сирітства, основною причиною і умовою поши­рення якого є нестабільна і недієздатна у соціальному і психолого-педагогічному аспек­тах сім'я.

        Педагогічна неспроможність певної частини сімей виявляється у низькому рівні культури, втраті традицій, послабленні або відсутності зв'язків поколінь, бездоглядності дітей, порушенні їхніх прав та жорстокому поводженні з ними. Індиферентне ставлення громади до таких явищ значною мірою зумовлено порушенням функції соціального контролю, процесами урбанізації й глобалізації, фактичною відсутністю системи ви­ховної роботи за місцем проживання.

        Технології виховної роботи у територіальній громаді передбачають: профілактику правопо­рушень і злочинності у дитячому і молодіжному середовищах; корекцію і реабілітацію педа­гогічне занедбаних, безпритульних дітей, жертв різних видів насилля; соціальне-педагогічну ро­боту з неблагополучними сім'ями та молоддю; соціальну підтримку дітей-сиріт та учнівської молоді з особливими потребами; розширення і зміцнення інституту прийомних сімей і будинків сімейного типу; соціальне-педагогічний супровід обдарованих дітей, багатодітних сімей; соціаль­не-педагогічний патронат молодих сімей; соціальну адаптацію і соціальну реабілітацію особистості, формування її життєвої компетент­ності, ресоціалізацію неповнолітніх, які поверну­лися з місць позбавлення волі.

       Процес ресоціалізації передбачає форму­вання законослухняної поведінки, становлення активної за формою та моральної за змістом життєвої позиції, відновлення і розвиток соціаль­не-корисних якостей і відносин, гармонізацію процесу соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з пенітенціарних установ, поперед­ження рецидивної злочинності.

      Активізація виховної роботи у територіальній громаді піднімає престиж соціальних педагогів, соціальних психологів, соціальних працівників і посилює відповідальність за її результати. Для забезпечення різних напрямів виховної роботи у територіальній громаді створюються спеціальні програми, в яких чітко окреслено цілі, завдання, зміст і форми.

        Потребують поширення перевірені практи­кою ефективні форми виховної роботи у тери­торіальній громаді, зокрема: центри соціальних служб для молоді; служби соціального супроводу неповнолітніх та молоді, які повернулися з місць позбавлення волі; служби соціальної підтримки сімей "Родинний дім", інші родинні клуби; школи молодих батьків; консультативні пункти; служби психологічної допомоги, у тому числі "Телефон довіри"; кризові й реабілітаційні центри; школи правових знань; громадські приймальні; культур­но-розважальні заходи, які пропагують духовні цінності і здоровий спосіб життя.

       Організація такої роботи потребує глибоко­го вивчення сім'ї та її проблем, а також молодіжного середовища, його субкультури; за­стосування інтерактивних методів виховної робо­ти; реалізації комплексного підходу. Спеціально організована виховна робота у територіальній громаді охоплює не лише батьків і дітей, але й спрямовується на підвищення фахового рівня спеціалістів, їх навчання здійснюється за спеціальними тренінговими програмами в май­стер-класах фахівців з проблем виховання, на семінарах, конференціях, "круглих столах".

До створення й реалізації виховних програм у територіальній громаді залучаються:

-  органи державної влади на регіональному і місцевому рівнях;

-   управління освіти,  керівники загально­освітніх і позашкільних навчальних закладів;

- управління у справах захисту населення;

-  органи місцевого самоврядування;

-  служби у справах неповнолітніх;

-  управління охорони здоров'я та Червоного Хреста;

-  засоби масової інформації;

-  диспансери (наркологічний, психоневро­логічний, венерологічний);

 -  громадські організації;

-  благодійні фонди;

-  підприємства, розміщені на території гро­мади;

- інші зацікавлені юридичні та фізичні особи. Основна мета виховної роботи у територіальній громаді - створення цілісного вихову­ючого середовища, підвищення його виховного потенціалу, активізація процесу виховання осо­бистості як суб'єкта життєтворчості.

11. Забезпечення умов реалізації Програми

11.1 Розвиток нормативно-правової бази

Недостатня орієнтація законодавства України на виховання дітей та учнівської молоді актуалізує необхідність розширення його змістовного на­повнення та правового забезпечення. Законодав­ство має визначати правові межі сфери виховання дітей та учнівської молоді (стратегію і принципи виховних систем; баланс сімейного і суспільного виховання; співвідношення релігійного і світсько­го виховання; характер експертизи і контролю процесу та результатів виховання; розмежування повноважень у розробці й реалізації програм виховання підростаючого покоління тощо). Важ­ливо законодавче визначити напрями впливу на дітей та учнівську молодь, які шкодять їхньому благополуччю, захистити особистість від руйнівної інформації.

Доцільно створити нову концепцію правового виховання дітей та учнівської молоді, розробити основи законодавства про виховання підростаю­чого покоління в Україні; здійснити соціально-правову експертизу рішень органів державної влади з точки зору їх впливу на процеси вихован­ня дітей та учнівської молоді.

11.2 Робота з керівними і педагогічними кадрами

Забезпечення готовності фахівців системи освіти до розв'язання сучасних проблем вихован­ня дітей та учнівської молоді є ключовим питан­ням реалізації даної Програми.

Підготовка керівних і педагогічних кадрів до організації виховної діяльності вимагає певного удосконалення. Необхідно поліпшити якість ви­кладання дисциплін психолого-педагогічного циклу у педагогічних навчальних закладах, роз­робити сучасне програмне-методичне забезпе­чення виховного процесу, а також удосконалити систему підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації практичних психологів і соціальних педагогів.

11.3 Наукове забезпечення

Наукове забезпечення  Програми здійснюється Академією педагогічних наук Ук­раїни та її підрозділом - Інститутом проблем ви­ховання у співпраці з Науково-методичним цен­тром середньої освіти Міністерства освіти і науки України. АПН України і МОН України спільно ок­реслюють напрями фундаментальних досліджень і прикладних проектів, спрямованих на реалізацію Програми, визначають шляхи розв'язання завдань, основними з яких є:

-    здійснення   послідовного    системного аналізу реальної практики виховання дітей та учнівської молоді у різних регіонах, яка враховує їх етнокультурні особливості;

-   розробка прогностичної моделі особис­тості випускника 12-річної школи;

-   визначення теоретичних засад проекту­вання вірогідних стратегій соціальної й індивіду­альної поведінки людини у ситуації невизначе­ності;

-  створення програми спільної діяльності державних і громадських організацій;

визначення теоретико-методологічних основ виховання дітей та учнівської молоді в сучасних умовах;

-   здійснення моніторингу рівня розвитку виховних систем;

визначення стратегії здійснення соціальне - педагогічної експертизи стану виховання особистості у сучасному освітньому просторі;

- створення Інноваційного комплексу технологій оптимізації виховного процесу на різних освітніх рівнях;

- створення моделі комп'ютерної інфор­маційно-аналітичної системи "Виховання дітей та учнівської молоді в Україні";

-  забезпечення підтримки інноваційної ви­ховної практики різних навчальних закладів різних типів і форм власності, розробки й реалізації ефективних виховних систем.

Виконавці проектів визначаються на конкурсній основі.

11.4 Програмне-методичне та інформаційне забезпечення

На виконання Національної програми вихо­вання дітей та учнівської молоді в Україні в усіх навчальних закладах створюються і впроваджу­ються конкретні програми розвитку системи виховання, її інформаційного і методичного забезпечення.

Основними напрямами цієї роботи є:

-  розробка навчальне-методичного супро­воду становлення і розвитку виховних систем, окремих напрямів виховання у дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних і позашкільних навчальних закладах, дитячих та молодіжних громадських організаціях і об'єднан­нях;

створення програмне-методичних комплексів психолого-педагогічної підтримки розвитку особистості, процесів п соціальної інте­грації;

підготовка програм підвищення кваліфікації керівників і організаторів виховної діяльності у навчальних закладах;

-  здійснення експертизи змісту програм ви­ховання особистості, виховного    потенціалу підручників і проектів виховних систем загально­освітніх навчальних закладів;

-     розширення видавничої діяльності щодо випуску інформаційно-методичної літератури з проблем виховання дітей та учнівської молоді;

проведення конференцій, семінарів, проблемних обговорень питань виховання особи­стості у сучасних умовах;

-   формування інформаційно-аналітичного банку даних з усіх аспектів виховання дітей та молоді, що включає: інноваційні   програми, конкретні приклади досвіду реалізації програм виховання; рекомендації щодо взаємодії навчаль­них закладів з сім'єю, іншими соціальними інсти­тутами; аналіз результатів соціально-педа­гогічних і психологічних досліджень з проблем виховання;

-   розширення співробітництва із засобами масової інформації  щодо  утвердження гуманістичних основ виховання, пріоритету загальнолюдських і національних цінностей.

Виконавці заходів визначаються переважно на конкурсній основі.

11,5 Взаємодія органів управління освітою з неурядовими і громадськими організаціями

Взаємодія органів управління освітою із зацікавленими неурядовими і громадськими ор­ганізаціями з питань виховання дітей та учнівської молоді здійснюється шляхом:

розробки комплексних міжвідомчих програм з питань виховання дітей та учнівської молоді;

-   підтримки виховних ініціатив неурядових організацій, громадських дитячих і молодіжних об'єднань;

-  поширення досвіду і спільного проведення конференцій, семінарів з різних напрямів вихо­вання;

-  створення міжвідомчих комісій як засобу становлення державної системи виховання юних громадян;

створення регіональних волонтерських центрів виховання дітей та учнівської молоді.

        З метою урізноманітнення й інтенсифікації культурного і творчого життя дітей та учнівської молоді управління освіти державного, регіональ­ного та місцевого рівнів, навчальні заклади всіх типів і форм власності налагоджують співробітництво з міжнародними організаціями, які функціонують на території України, зокрема з:

- Міжнародним дитячим надзвичайним фондом Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ), який сприяє суттєвим змінам в уявленні про виживан­ня і розвиток дітей, спрямовує зусилля на досяг­нення прогресу і миру, благополуччя дітей, задо­волення їхніх інтересів;

- Християнським Дитячим Фондом, діяльність якого сприяє поліпшенню становища дітей та молоді в Україні шляхом розробки і реалізації програм, надання соціальних послуг, навчання спеціалістів та волонтерів соціальної роботи, розвитку міжнародного співробітництва в партнерстві  з державними та недержавними структурами;

— іншими недержавними організаціями і фондами, діяльність яких спрямовується на вирішення завдань виховання дітей та учнівської молоді.

12. Шляхи та очікувані результати реалізації Програми

На державному рівні:

-  удосконалення нормативно-правової бази з питань виховання;

-  консолідація зусиль державних установ і відомств у вихованні морально—духовної, життєво компетентної особистості, яка успішно само реалізується в соціумі як громадянин, сім'янин, професіонал;

-  здійснення управління процесом виховання і контролю за діяльністю підвідомчих структур у частині виконання діючого законодавства України, відповідних указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України;

-  подальша демократизація державного уп­равління процесом виховання;

- підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації педагогічних працівників з виховної діяльності;

-  модернізація вищої і післядипломної педа­гогічної освіти з урахуванням сучасних вимог і потреб виховання підростаючої особистості;

організація системного моніторингу динаміки розвитку змін в організації й оцінці ефективності процесу виховання дітей та учнівської молоді.

На рівні місцевих органів управління освітою: - піднесення ролі виховання у педагогічному процесі навчальних закладів усіх типів і форм власності;

— організація навчальне-методичного забезпечення учасників виховного процесу, вдосконалення професійної компетентності педагогічних працівників, їх соціальний захист;

-   залучення й координація зусиль різних соціальних інститутів у процес виховання дітей та учнівської молоді;

-  створення необхідних умов для виховання дітей та учнівської молоді, розвитку їх здібностей, професійного самовизначення;

-   кадрове   забезпечення,   фінансування  і сприяння реалізації державних і регіональних програм виховання дітей та учнівської молоді;

-   координація дій педагогічних колективів, сім’ї, громадськості з питань виховання учнів;

-   правове, психологічне забезпечення ви­ховного процесу з дітьми-сиротами, дітьми з дисфункційних сімей;

-  забезпечення ефективності профілактики девіантної поведінки дітей та учнівської молоді, дитячої безпритульності, правопорушень, попе­редження та подолання тютюнокуріння, вживан­ня      наркотичних      речовин,      профілактики ВІЛ/СНІДу;

-  сприяння створенню й розвитку дитячих і молодіжних громадських організацій як осередків самореалізації особистості;

-  розвиток регіональних, інших систем ви­ховання, які враховують територіальні, соціальні, національні особливості, які спрямовані на духов­но-моральний розвиток особистості.

На рівні навчального закладу:

-   підвищення професійної компетентності педагогів у здійсненні процесу виховання;

-  активізація творчого потенціалу педагогів у доборі методів, форм, засобів, технологій вихо­вання;

-  розширення спектра суб'єктів виховання;

- наукове й організаційно-методичне за­безпечення процесу виховання;

-     посилення    відповідальності    суб'єктів виховання за здійснення даного процесу;

-  забезпечення єдності навчання й виховання як  двох  взаємозалежних   складових   системи освіти;

-   посилення ролі сім'ї у вихованні дітей, зміцнення взаємодії сім'ї і навчальних закладів;

- поєднання організаційно-педагогічної, родинно - сімейної, національне - культурної, просвітницької діяльності вчителів, батьків, учнів, місцевої громади.

13. Організація, координація і контроль

Організація, координація і контроль вико­нання Національної програми виховання дітей та учнівської молоді в Україні (2004-2013 р.р.) по­кладені на Міністерство освіти і науки України, органи управління освіти різних рівнів. Спільно з Академією педагогічних наук України вони:

-   розробляють заходи, спрямовані на ре­алізацію Програми протягом десяти років;

-   здійснюють системний моніторинг ди­наміки змін в організації й оцінці ефективності виховної діяльності у навчальних закладах у різних регіонах України;

аналізують хід виконання розробленої програми дій з реалізації Програми і вносять пропозиції щодо її корекції;

-  здійснюють інформаційне і методичне за­безпечення реалізації Програми;

-    забезпечують   взаємодію   зацікавлених міністерств, відомств, організацій у здійсненні завдань виховання дітей та учнівської молоді.

Академія педагогічних наук України здійснює науково-дослідну та експерименталь­ну роботу з окреслених Програмою напрямів ви­ховання, з апробації й впровадження інноваційних виховних технологій, сучасних методик вихован­ня.

Програма реалізується за рахунок коштів поточного фінансування системи освіти України в межах бюджетів відповідних рівнів.

Додаток

до наказу МОН України

від 07.12.2018 No 1362

(із змінами, внесеними згідно з наказом

МОН України від 09.01.2020 No 21)

Методичні рекомендації щодо заповнення Класного журналу учнів
початкових класів Нової української школи
Заповнювати Класний журнал (далі - журнал) мають право класний
керівник та вчителі, які викладають окремі предмети. На них покладена
особиста відповідальність за своєчасність, стан та достовірність записів. Записи
в журналі слід робити виключно державною мовою. На тих сторінках, що
відведені для навчальних предметів з іноземних мов, можна записувати теми
уроків, екскурсій, проектів мовою навчального предмета.
Робити записи на всіх сторінках журналу необхідно чітко й розбірливо,
пастою або чорнилом одного кольору. Якщо для вивчення окремих предметів
клас ділиться на групи, то для кожної з них у журналі відводять окремі сторінки
і після назви предмета у дужках записують номер групи (I група; II група).
Предметна інтеграція змісту початкової освіти має бути відображена в
робочому плані закладу загальної середньої освіти. Назви предметів у розкладі
занять учнів і класному журналі мають співпадати з їх назвами у робочому
навчальному плані.

Типовими освітніми програмами визначається реалізація змісту дев'яти
освітніх галузей у навчальних предметах «Українська мова», «Іноземна мова»,
«Математика», «Фізична культура» та двох інтегрованих курсах «Я досліджую
світ», «Мистецтво». Типова освітня програма, розроблена під керівництвом
О. Я. Савченко, передбачає ще і навчальний предмет «Технології і дизайн».
Освітня галузь «Мовно-літературна» за типовою освітньою програмою
під керівництвом О. Я. Савченко реалізується у навчальних предметах
«Українська мова» та «Іноземна мова». Запис у журналі «Українська мова» в
цьому випадку фіксується як окремий предмет (7 годин на тиждень).
Освітня галузь «Мовно-літературна» за типовою освітньою програмою
під керівництвом Р. Б. Шияна реалізується у навчальних предметах «Українська мова», «Іноземна мова» та інтегрованому курсі «Я досліджую світ».

Вивчення української мови передбачає часовий розподіл програмового матеріалу між предметом «Українська мова» та інтегрованим курсом «Я досліджую світ» (мовно-літературна галузь), відповідно до якого 5 годин на тиждень використовується на вивчення української мови як окремого предмета, 2 години української мови на тиждень включені до інтегрованого курсу «Я
досліджую світ» (мовно-літературна галузь). Відповідно до зазначеного
українська мова фіксується як окремий предмет (5 годин на тиждень). В
інтегрованому курсі «Я досліджую світ» зміст мовно-літературної галузі
розгортається лінійно разом із змістом решти галузей, що інтегруються, і
записується на сторінках, виділених для курсу «Я досліджую світ».
Для обох програм запис навчального предмета «Іноземна мова» зверху у
лівій частині сторінки журналу уточнюється назвою мови, яка вивчається.
Якщо клас ділиться на групи, у дужках записується номер групи. Для кожної
групи відводяться окремі сторінки для запису уроків.
Освітня галузь «Математична» реалізується через вивчення окремого
навчального предмета «Математика» (за типовою освітньою програмою
О. Я. Савченко у 1-2 класах - 4 години, у 3-4 класах - 5 годин на тиждень; за
типовою освітньою програмою Р. Б. Шияна у 1-2 класах - 3 години, у 3-4 класах
– 4 години на тиждень) та включенням програмового змісту з математики,
розрахованого на 1 навчальну годину, в інтегрований курс «Я досліджую світ»
(за типовою освітньою програмою Р. Б. Шияна). При заповненні журналу
навчальний предмет «Математика» фіксується на одній сторінці, зміст
записується відповідно до календарно-тематичного планування.
Зміст освітніх галузей «Природнича», «Соціальна і
здоров’язбережувальна», «Громадянська та історична», «Технологічна»
представлений в інтегрованому курсі «Я досліджую світ».
Запис змісту уроків інтегрованого курсу «Я досліджую світ» для обох
програм фіксується відповідно до календарно-тематичного планування.

Додаток
до листа Міністерства
освіти і науки України
від  01. 07. 2019 р. № 1/11-5966

Початкова школа

Організація освітньої діяльності у 1-4-х класах закладів загальної середньої освіти у 2019/2020 навчальному році здійснюється відповідно до законів України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», Указу Президента України від 13.10.2015 № 580/2015 «Про стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 роки», Концепції Нової української школи (схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України     від 14 грудня 2016 р. № 988-р «Про схвалення Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа» на період до 2029 року»; http://mon.gov.ua/activity /education/zagalna-serednya/ua-sch-2016/konczepcziya.html), Державного стандарту початкової освіти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 87 від 21.02.2018 (у 1-2 класах),  Державного стандарту початкової загальної освіти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 462 від 20.04.2011 (у 3-4-х класах).

Виконання вимог зазначених державних стандартів є обов’язковим для всіх закладів загальної середньої освіти незалежно від підпорядкування, типів і форми власності.

Основним документом, що забезпечує досягнення учнями визначених відповідним Державним стандартом загальної середньої освіти результатів навчання є освітня програма закладу загальної середньої освіти (стаття 33 Закону України «Про освіту», стаття 15 Закону України «Про загальну середню освіту»). Освітня програма закладу освіти, який здійснює свою діяльність на різних рівнях освіти, може бути наскрізною (з 1 по 11/12 класи), або для певного рівня освіти. Документ схвалюється педагогічною радою закладу освіти та затверджується його керівником. Основою для розроблення освітньої програми є стандарт освіти відповідного рівня (у такому випадку освітня програма закладу освіти затверджується Державним органом якості освіти України за результатами експертизи на відповідність Державному стандарту освіти). Освітні програми розробляються закладами освіти, науковими установами, іншими суб’єктами освітньої діяльності та затверджуються відповідно до Закону України «Про освіту» та спеціальних законів.

Освітні програми повинні передбачати освітні компоненти для вільного вибору здобувачів освіти.

Заклади освіти можуть використовувати типові або інші освітні програми.

З урахуванням поетапного переходу закладів освіти на здійснення діяльності за новим Державним стандартом у 2019/2020 навчальному році освітня програма закладу освіти може розроблятися на основі:

для 1-2 класів – Державного стандарту початкової освіти (2018), типових освітніх програм (наказ МОН України від 21.03.2018 № 268);

для 3-4 класів – Державного стандарту початкової загальної освіти (2011 р.), типових освітніх програм (наказ МОН України від 20.04.2018 № 407).

 У навчальному плані освітньої програми закладу освіти конкретизується розподіл годин інваріантного (у випадку викладання інтегрованого курсу двома педагогічними працівниками) та варіативного складників. У разі використання варіативної години на вивчення курсу за вибором до переліку навчальних програм, який є складником освітньої програми, додається програма цього курсу. Звертаємо увагу, що програма курсу за вибором повинна мати відповідний гриф і входити до переліку навчальних програм, підручників та навчально-методичних посібників, рекомендованих МОН України для використання у початкових класах закладів загальної середньої освіти (https://imzo.gov.ua/pidruchniki/pereliki/).

Використання годин варіативного складника навчальних планів може йти на збільшення годин на вивчення окремих предметів інваріантного складника, упровадження курсів за вибором, проведенням індивідуальних консультацій та групових занять. При розподілі варіативного складника навчального плану слід враховувати, що гранично допустиме навантаження вираховується на одного учня, а уроки фізичної культури не враховуються при визначенні цього показника.

Звертаємо увагу, що загальний обсяг навчального навантаження визначається у навчальному плані, очікувані результати навчання здобувачів освіти окреслюються у навчальних програмах предметів/інтегрованих курсів (що є складниками освітньої програми). В освітній програмі закладу освіти, що складена на основі типової освітньої програм чи іншої освітньої програми, що може бути впроваджена відповідно до чинних нормативних документів, навчальні програми предметів/інтегрованих курсів подаються переліком.

На основі навчальної програми предмета/інтегрованого курсу вчитель складає календарно-тематичне планування з урахуванням навчальних можливостей учнів класу.

Календарно-тематичне та поурочне планування здійснюється вчителем у довільній формі, у тому числі з використанням друкованих чи електронних джерел тощо. Формат, обсяг, структура, зміст та оформлення календарно-тематичних планів та поурочних планів-конспектів є індивідуальною справою вчителя. Встановлення універсальних у межах закладу загальної середньої освіти міста, району чи області стандартів таких документів є неприпустимим.

Автономія вчителя має бути забезпечена  академічною свободою, включаючи свободу викладання, свободу від втручання в педагогічну, науково-педагогічну та наукову діяльність, вільним вибором форм, методів і засобів навчання, що відповідають освітній програмі, розробленням та впровадженням авторських навчальних програм, проектів, освітніх методик і технологій, методів і засобів, насамперед методик компетентнісного навчання. Вчитель має право на вільний вибір освітніх програм, форм навчання, закладів освіти, установ і організацій, інших суб’єктів освітньої діяльності, що здійснюють підвищення кваліфікації та перепідготовку педагогічних працівників.

При розробленні календарно-тематичного, системи поурочного планування вчителю/вчительці необхідно самостійно вибудовувати послідовність формування очікуваних результатів навчання, враховуючи при цьому послідовність розгортання змісту в обраному ними підручнику. Учитель може самостійно переносити теми уроків, відповідно до засвоєння учнями навчального матеріалу, визначати  кількість годин на вивчення окремих тем. Адміністрація закладу загальної середньої освіти або працівники методичних служб можуть лише надавати методичну допомогу вчителю, з метою покращення освітнього процесу, а не контролювати його.

Звертаємо увагу педагогічних працівників на те, що відповідно до вимог Державного стандарту початкової освіти у навчальних програмах з усіх предметів і курсів передбачено 20% резервного часу. При складанні календарно-тематичного планування учитель може використовувати його на власний розсуд, наприклад, для вдосконалення вмінь, дослідження місцевого середовища (довкілля), у якому мешкають діти, краєзнавчих розвідок, дослідницько-пізнавальних проектів та екскурсій, зокрема з ініціативи дітей. Крім того, пропонується наприкінці кожної чверті планувати корекційно-рефлексійний тиждень для подолання розбіжностей у навчальних досягненнях учнів. З метою створення умов для проектної діяльності учнів, здійснення спостережень, досліджень, виконання практико орієнтованих завдань протягом навчального року пропонується виділити час на проведення навчально-пізнавальної практики, екскурсій. Вибір змісту і форм організації такої навчально-пізнавальної практики заклад освіти  визначає самостійно.

Структура навчального року (за чвертями, півріччями, семестрами), тривалість навчального тижня, дня, занять, відпочинку між ними, інші форми організації освітнього процесу встановлюються закладом загальної середньої освіти у межах часу, передбаченого освітньою програмою.

Організація освітнього процесу не повинна призводити до перевантаження учнів та має забезпечувати безпечні та нешкідливі умови здобуття освіти.

 Режим роботи закладу загальної середньої освіти визначається закладом освіти на основі відповідних нормативно-правових актів.

Рекомендуємо навчальний день у 1-2 класах розпочинати ранковими зустрічами, метою яких є створення психологічно комфортної атмосфери в класному колективі та формування в учнів мотивації до навчальної діяльності. Перші 15-25 хвилин навчального дня бажано відводити на ранкову зустріч, що регламентують під час розроблення розкладу дзвінків для 1-2 класів. Решту часу навчального дня розподіляти між уроками, відповідно до навчального плану, та перервами.

У цілому, навчальний день не повинен перевищувати час, що визначають за кількістю академічних годин, передбачених навчальним планом закладу загальної середньої освіти, та тривалістю перерв між уроками. Для кожного класу розклад дзвінків є гнучким і коригується вчителем з урахуванням особливостей учнів класу та дидактичної доцільності запланованої на день навчальної діяльності. 

 Тривалість уроків у закладах освіти становить: у перших класах - 35 хвилин, у других - четвертих класах - 40 хвилин, у п’ятих - одинадцятих класах - 45 хвилин. Заклад освіти може обрати інші, крім уроку, форми організації освітнього процесу.

Тривалість канікул у закладах загальної середньої освіти протягом навчального року не може бути меншою 30 календарних днів.

Фактичне виконання навчальної програми фіксується у Класному журналі відповідно до Інструкції щодо заповнення Класного журналу для 1-4-х класів загальноосвітніх навчальних закладів, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 08.04.2015 № 412, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27.04.2015 за № 472/26917, та з урахуванням методичних рекомендацій щодо заповнення Класного журналу для 1-4-х класів закладів загальної середньої освіти (лист Міністерства освіти і науки України від 21.09.2015 № 2/2-14-1907-15).

Новий Державний стандарт початкової освіти, регламентуючи свободу педагогічних спільнот у виборі шляхів навчання, виховання і розвитку школярів, відкриває можливість вибору та створення власного навчального забезпечення освітнього процесу. Чинні вимоги до його якості доповнюються показниками, що відповідають пріоритетам нового Державного стандарту і передбачають: реалізацію ідеї інтеграції; дослідницький підхід до формування умінь; конструювання знань, а не їх відтворення; організацію пошуку інформації з різних джерел; розвиток критичного мислення, творчості тощо.

У 1- 4 класах закладів загальної середньої освіти пропонується працювати за підручниками, що за результатами конкурсного відбору отримали гриф «Рекомендовано для використання в закладах загальної середньої освіти» і надруковані за кошти державного бюджету. Використання навчальних посібників, зошитів з друкованою основою, що доповнюють зміст підручників, утворюють разом з ними навчальні комплекти, є необов’язковим і може мати місце в освітньому процесі лише за умови дидактичної доцільності навчальних видань для реалізації нових підходів у роботі з учнями, дотримання вимог щодо уникнення перевантаження учнів та добровільної згоди усіх батьків учнів класу на фінансове забезпечення. І

Звертаємо також увагу, що відповідальність за реалізацію державної політики у сфері освіти та забезпечення якості освіти на відповідній території покладена на органи місцевого самоврядування (стаття 66 Закону України «Про освіту»).

Особливості організації освітнього процесу у 2 класах

за типовою освітньою програмою, розробленою під керівництвом Савченко О. Я.

Методичні рекомендації щодо реалізації мовно-літературної освітньої галузі в 2 класі

За типовою освітньою програмою, створеною колективом під керівництвом О. Я. Савченко, мовно-літературна освітня галузь у 2 класі може реалізуватися через інтегрований курс «Українська мова та читання» або через окремі предмети «Українська мова» і «Читання». У типовому навчальному плані на цю галузь відведено 7 навчальних годин. У разі реалізації галузі через окремі предмети, рекомендуємо розподіляти їх порівну на кожних предмет, тобто по 3,5 години. Під час складання розкладу радимо впродовж тижня планувати три уроки української мови і три уроки читання. Сьомий урок на одному тижні присвячувати розвитку зв’язного мовлення, а на іншому – роботі з дитячою книжкою.

Зміст та очікувані результати початкового курсу мовно-літературної освіти визначено за такими змістовими лініями: «Взаємодіємо усно», «Читаємо», «Взаємодіємо письмово», «Досліджуємо медіа», «Досліджуємо мовні явища».

Змістова лінія «Взаємодіємо усно» спрямована на формування в молодших школярів умінь сприймати, аналізувати, інтерпретувати й оцінювати усну інформацію та використовувати її в різних комунікативних ситуаціях; спілкуватися усно з іншими людьми в діалогічній і монологічній формах заради досягнення певних життєвих цілей.

Розвиток у другокласників умінь сприймати й аналізувати усну інформацію здійснюється на матеріалі елементів мовного потоку (звуків, складів, слів, словосполучень, речень), текстів та інструкцій щодо виконання навчальних дій. У процесі вивчення мовних одиниць доцільно використовувати завдання на визначення кількості звуків, складів у почутому слові, на встановлення відповідності між переліком почутих слів і поданими предметами чи малюнками, на поділ сприйнятих на слух слів на групи за певною ознакою, на виявлення «зайвого» слова в певній тематичній групі, на визначення кількості слів у сприйнятому на слух реченні, кількості речень у почутому невеликому тексті.

Для формування умінь аналізувати та інтерпретувати сприйняті на слух тексти радимо використовувати різні жанри художніх текстів (казки, оповідання, вірші), а також науково-популярні, навчальні та медіатексти. Під час їх опрацювання доцільно пропонувати другокласникам запитання і завдання, що передбачають запам’ятовування персонажів тексту, відтворення основного змісту усного повідомлення, запам’ятовування елементів фактичного змісту (Хто? Що? Де? Коли?), відповідати на запитання за змістом прослуханого, ставити запитання до усного повідомлення, вибирати необхідну або цікаву інформацію з почутого та пояснювати свій вибір, розповідати про почуття, які викликав прослуханий текст, пояснювати, чому щось сподобалось у почутому повідомленні, а щось – ні.

Розвиток умінь спілкуватися з іншими людьми необхідно здійснювати в процесі складання діалогів і побудови усних зв’язних висловлень. Ефективними для розвитку діалогічного мовлення і, водночас, цікавими для учнів є інсценізація прочитаних творів, розігрування сценок, описаних у фрагментах текстів, читання розмови персонажів в ролях, проведення інтерв’ю тощо. Крім того, доцільно використовувати завдання, що передбачають доповнення діалогу репліками-відповідями на подані запитання, побудову запитань до запропонованих реплік-відповідей, розігрування діалогу за ситуативним малюнком, складання діалогу за словесно описаною вчителем ситуацією, продовження діалогу за поданим початком.      

У процесі складання і розігрування діалогів необхідно вчити дітей доречно вживати ввічливі слова, українські форми звертання до дітей та дорослих, дотримуватись правил етикету у спілкуванні з людьми різного віку й статусу.

Уміння будувати монологічні усні зв’язні висловлення формуються в процесі переказування текстів та складання власних розповідей, описів, найпростіших міркувань. Під час переказування слід націлювати учнів на те, що той самий епізод із тексту можна передати різними словами, і спонукати дітей не прагнути дослівно відтворювати оригінал тексту або фрази і речення своїх однокласників, а переказувати текст своїми словами. Водночас, заохочувати вживати виражальні засоби мови, використані автором тексту.

Формуючи в другокласників уміння будувати самостійні усні зв’язні тексти, варто використовувати різноманітні допоміжні матеріали: малюнки і серії малюнків, опорні слова, початок або початок і кінцівку тексту тощо. Цінним і цікавим для учнів буде складання розповідей про прочитані книжки і журнали, переглянуті мультфільми чи телепередачі, про побачені, почуті, пережиті ситуації з особистого життя.

Змістова лінія «Читаємо» передбачає формування в учнів повноцінної навички читання, умінь самостійно вибирати й опрацьовувати літературні тексти різних видів, дитячі книжки, висловлювати своє ставлення до прочитаного, сприймати художній текст як засіб збагачення особистого емоційно-чуттєвого, соціального досвіду, користуватися раціональними прийомами пошуку потрібної інформації в різних джерелах, працювати з інформацією в різних форматах, застосовувати її в навчально-пізнавальних, комунікативних ситуаціях, практичному досвіді.

Формування у школярів повноцінної навички читання вголос (усвідомлення, спосіб читання, правильність, виразність, темп) має постійно перебувати в полі зору вчителя. Продовження практико зорієнтованого напряму такої роботи в 2 класі забезпечить неперервність процесу удосконалення й розвитку навички читання дітей після оволодіння ними механізмом елементарної грамоти.

Особливу увагу слід приділяти учням, які мають труднощі з навчання читання, пов’язані зі станом розвитку в них різних характеристик усного мовлення (обмежені можливості індивідуального словникового запасу, смислового сприймання і створення зв’язного висловлення, порушення артикуляції, фонематичного та інтонаційного розвитку), а також з функціональною незрілістю пізнавальних процесів невербального характеру (недостатній розвиток властивостей уваги, зорового сприймання, просторових відношень тощо).

З метою подолання та корекції зазначених труднощів читання радимо, крім підручникового матеріалу, застосовувати індивідуалізовані  вправи і завдання, залучаючи батьків до цієї роботи з дітьми в позаурочний час. Звертаємо увагу, що дуже результативним є проведення таких занять в ігровій формі.

Динаміку індивідуального рівня розвитку в учня/учениці навички читання  вчитель контролює під час поточного опитування.

Змістова лінія «Взаємодіємо письмово» спрямована на формування в молодших школярів повноцінної навички письма, умінь висловлювати свої думки, почуття, ставлення та взаємодіяти з іншими людьми в письмовій формі, виявляти себе в різних видах мовленнєво-творчої діяльності. 

Робота над формуванням писемного мовлення носить у 2 класі здебільшого пропедевтичний характер. Зокрема, другокласникам доцільно пропонувати такі види роботи: підписувати малюнки; складати і записувати речення за малюнком, про побачене чи почуте; добирати і записувати заголовок до тексту; відновлювати деформовані речення і тексти; удосконалювати тексти з невиправданими повторами тих самих слів; складати і записувати короткі (2-4 речення) зв’язні висловлення на добре відому та цікаву для дітей тему; писати елементарні письмові повідомлення (записка, смс-повідомлення, лист, вітальна листівка та ін.).

Новою в програмі мовно-літературної галузі є змістова лінія «Досліджуємо медіа». Вона передбачає роботу з доступними медіа- продуктами, а саме: аналіз, інтерпретацію, критичне оцінювання інформації в медіа-текстах та використання її, створення простих медіа-продуктів.

У процесі реалізації цієї лінії слід учити другокласників сприймати прості медіа-продукти, колективно обговорювати їх зміст і форму, розповідати, про що в них ідеться, визначати кому і для чого призначений медіа-продукт, пояснювати зміст вербальної і невербальної інформації в медіа-продуктах, висловлювати свої думки з приводу прослуханих чи переглянутих медіа-продуктів (коміксів, дитячих журналів, реклами), створювати прості медіа-продукти (листівки, смс-повідомлення, фотоколаж тощо) з допомогою інших осіб.

Змістова лінія «Досліджуємо мовні явища» спрямована на дослідження учнями мовних одиниць і явищ з метою опанування початкових лінгвістичних знань, норм літературної вимови та правил українського правопису, формування в молодших школярів умінь послуговуватися українською мовою в усіх сферах життя.

Щоб забезпечити усвідомлене засвоєння учнями мовного матеріалу, необхідно в процесі його вивчення залучати дітей до активної розумової діяльності, яка передбачає виконання певних розумових операцій: спостереження за мовними одиницями і явищами, їх аналіз, порівняння, встановлення причинно-наслідкових зв’язків між ними, узагальнення своїх спостережень, формулювання під керівництвом учителя висновків, правил.

Реалізація зазначених змістових ліній початкового курсу мовно-літературної освіти має здійснюватися комплексно. Дібрані на кожний урок завдання повинні утворювати цілісну систему, спрямовану на формування умінь вільно володіти українською мовою і вміло використовувати її для вирішення життєво важливих завдань.

Методичні рекомендації щодо реалізації математичної освітньої галузі

Зміст та очікувані результати навчання математики визначено за такими змістовими лініями: «Числа, дії з числами. Величини», «Геометричні фігури», «Вирази, рівності, нерівності», «Робота з даними», «Математичні задачі і дослідження».

Змістова лінія «Числа, дії з числами. Величини» охоплює вивчення у 2 класі питань утворення чисел у межах 100, їх послідовності, читання та запису; формування уміння визначати одноцифрове та двоцифрове числа; формування навичок порівняння чисел у межах 100, виконання арифметичних дій додавання і віднімання у межах 100; ознайомлення з діями множення і ділення; опанування досвідом вимірювання величин; ознайомлення з прийомами оперування величинами; вироблення досвіду застосування набутих умінь і навичок у різних життєвих ситуаціях.

Центральне місце в другому класі займає проблема формування навичок додавання і віднімання чисел у межах сотні з переходом через розряд. Розглядаючи прийоми обчислень для цих випадків, варто використовувати всі ті способи обчислень і властивості дій, з якими другокласники вже знайомі. Наголошуємо, що не слід вимагати від учнів словесних формулювань будь-яких властивостей; вони мають тільки пояснити кожний крок в обчисленнях.

Під час опрацювання таблиць додавання й віднімання чисел у межах 20 доцільно організувати роботу з дослідження залежності між результатами додавання та віднімання від зміни компонентів. Крім розвивального впливу, цей зміст допомагає учням засвоювати таблиці додавання і віднімання. До того ж, такі залежності слугують основою уведення прийому округлення, який часто використовується у побуті.

Робота над засвоєнням прийомів додавання і віднімання чисел у межах 100 має проводитись від початку вивчення відповідної теми на кожному уроці математики незалежно від вивчення інших питань. Упродовж всього часу вивчення прийомів додавання і віднімання чисел першої сотні вчителю необхідно стежити за мовленням дітей, зокрема за правильністю вживання назви виразу та відмінювання числівників, – це запобігатиме помилкам під час читання виразів із багатоцифровими числами та при написанні числівників у текстах.

У 2-му класі розширюється коло дій із числами. Учні засвоюють сутність дій множення та ділення; складають і досліджують таблиці множення та ділення; розв’язують задачі, які розкривають зміст цих дій, задачі на збільшення/зменшення числа в кілька разів, на кратне порівняння двох чисел. Звертаємо увагу, що згідно очікуваних результатів програми, у 2-му класі учні застосовують в обчисленнях знання таблиць множення чисел 2 і 3 та відповідних випадків ділення; значення виразів, що містять інші табличні випадки множення і ділення, обчислюють з опорою на таблиці. Знання всіх табличних випадків множення і ділення належить до результатів навчання у 3-му класі.

Змістова лінія «Вирази, рівності, нерівності» у 2-му класі доповнена ознайомленням з новими математичними виразами «добуток» і «частка»; обчисленням значень виразів, що містять дужки, правилами порядку виконання дій у виразах на кілька арифметичних дій; роботою з виразами зі змінною.

Змістова лінія «Геометричні фігури» має пропедевтичний характер; розширення геометричного змісту відбувається за рахунок ознайомлення з прямим кутом, з прямокутником та квадратом. Від учнів не очікується засвоєння означень геометричних понять, крім означення прямокутника й квадрата. Одним із ключових завдань цієї змістової лініє є формування вміння будувати на папері в клітинку квадрат і прямокутник за наданими довжинами сторін. Мета ознайомлення другокласників із колом і кругом — навчити розрізняти ці геометричні фігури. Для цього доцільно на уроках використовувати їх моделі, вправлятися у визначенні предметів, що мають таку форму.

Змістова лінія «Робота з даними» передбачає ознайомлення учнів на практичному рівні з найпростішими способами виділення і впорядкування даних за певною ознакою; формування уміння користуватися даними, вміщеними в таблицях, графах, на схемах, лінійних діаграмах, під час розв’язування практично зорієнтованих задач, в інших життєвих ситуаціях.

Змістова лінія «Математичні задачі і дослідження» спрямована на формування в учнів здатності розпізнавати практичні проблеми, що розв’язуються із застосуванням математичних методів, на матеріалі сюжетних, геометричних і практичних задач, а також у процесі виконання найпростіших навчальних досліджень. До нового виду діяльності другокласників належить дослідження складеної задачі. Істотним в організації діяльності учнів на етапі ознайомлення з поняттям «складена задача» є спрямованість не на розв’язання окремих видів задач, а на оволодіння загальним умінням розв’язувати задачі різних математичних структур.

Досвід математичної діяльності застосовується у вивченні інших предметів (освітніх галузей) шляхом використання учнями математичних методів чи інших засобів для пізнання дійсності; організації та виконання міжпредметних навчальних проектів, міні-досліджень тощо.

Під час проектування уроків математики, учителям слід звернути особливу увагу на відповідність навчального матеріалу меті навчання, на його потенціал для досягнення очікуваних результатів, відповідність віковим особливостям і навчальним можливостям учнів.

Звертаємо увагу, що у програмі подано орієнтовний перелік додаткових тем для розширеного вивчення курсу. Додаткові теми не є обов’язковими для вивчення. Учитель може обрати окремі теми із пропонованих або дібрати інші теми самостійно з огляду на методичну доцільність та пізнавальні потреби учнів. Результати вивчення додаткових тем не є об’єктом контролю й оцінювання.

Методичні рекомендації щодо реалізації природничої, громадянської та історичної, соціальної і здоров’язбережувальної освітніх галузей в інтегрованому курсі «Я досліджую світ». 2 клас

Зміст природничої, соціальної і здоров’язбережувальної, громадянської та історичної, технологічної, інформатичної освітніх галузей у другому класі об’єднуються, утворюючи інтегрований курс «Я досліджую світ», для якого типовим навчальним планом встановлено тижневе навантаження 3 год.

Проблема міжпредметної інтеграції є одним із чинників змін в початковій освіті, що зумовило скорочення переліку предметів, орієнтацію на формування ключових та предметних компетентностей, цінностей, урахування потреб і можливостей учнів.

Тематичну основу курсу складають змістові лінії, які визначені Державним стандартом початкової освіти і охоплюють складники освітніх галузей в їх інтегрованому змісті. Типовою освітньою програмою інтегрованого курсу для другого класу визначено особистісний поступ молодших школярів на основі формування цілісного образу світу в процесі засвоєння різних видів соціального досвіду, який охоплює систему інтегрованих знань про природу і суспільство, світоглядних орієнтацій, формування інформатичної, технологічної й інших ключових компетентностей, необхідних для життя та продовження навчання, ціннісні орієнтації в різних сферах життєдіяльності та соціальної практики, способи дослідницької поведінки, які характеризують здатність учнів розв’язувати практичні задачі.

Компетентнісний підхід — ключова ознака презентації змісту, процесу і результатів навчання в інтегрованому курсі. Це передбачає не лише достатній обсяг інформації про об’єкт пізнання, його якість, але й забезпечення дослідницької активності учнів у вияві причиново-наслідкових зв’язків; надання переваги знанням, які можна здобути самостійно, застосовувати набутий досвід у нових ситуаціях.

Новий ступінь навчання в 2-му класі базується на результатах отриманих у першому класі. Опрацювання програмового змісту ґрунтується на частково-пошуковому методі навчання, який спрямований на розв’язання  стрижневого завдання предмета, пов’язаного із формуванням способів навчально-пізнавальної діяльності учнів; мисленнєвих дій та операцій; вироблення уміння розкривати причинно-наслідкові зв’язки у природі.

Чільне місце у реалізації інтегрованого курсу відводиться творчим завданням, які передбачають застосування знань у незнайомій ситуації (включають вправи з елементами пошукової й дослідницької діяльності, з елементами творчості).

Широко мають застосовуватися завдання, спрямовані на формування навиків самостійної роботи учнів з інформацією, засвоєння норм етичного, естетичного, морального ставлення людини до природи.

В основу навчання має бути покладено діяльнісний підхід, який покликаний змістити акценти в освіті на активну діяльність. Діяльнісний підхід  – є цілеспрямованою системою націленою на результат, який може бути досягнутий тільки у тому випадку, коли буде зворотній зв'язок. Тому у навчанні даного курсу перевага надається практичним роботам, демонстраційним і лабораторним дослідам, спостереженням в природі, екологічному моделюванню та прогнозуванню, вирішенню ситуативних завдань, а також практичній діяльності з охорони природи.

Важливе значення у формуванні особистісного ставлення до об'єктів вивчення належить практико-орієнтованим проектам, які передбачають вивчення природи рідного краю, проблем, пов'язаних з навколишньою природою, формують в учнів емоційно-ціннісне ставлення до природи.

Реалізуючи інформаційні проекти – розповіді в самій різноманітній формі – усній, письмовій, вокальної пісні, підготовці презентаційних матеріалів тощо, у школярів формують способи самоорганізації навчальної діяльності, вміння роботи з інформацією (пошук необхідної інформації в довідкових виданнях, в тому числі на електронних носіях, у мережі Internet), комунікативні та комунікаційні уміння та навички.

Рекомендовано залучати учнів другого класу і до участі у творчих проектах, що створює умови для потенціалу молодших школярів. Кінцевим продуктом творчого проекту можуть бути малюнок, журнал, альманах, газета, екологічний знак, плакат, постер, збірка, колективний колаж, відеофільм,  вечір, свято, вистава, сценка, годівниця, тощо.

Проектну діяльність необхідно спрямовувати не стільки на поглиблення знань учнів з певного питання, скільки на набуття досвіду самостійного виконання завдань, уміння формулювати задачі і ставити запитання,  працювати в команді, знаходити нестандартні і оригінальні рішення проблеми, розкрити свій індивідуальний потенціал, проявити творчість.

У 2 класі значну увагу приділяють дослідницькому методу навчання, який передбачає організацію процесу отримання нових знань. Принципова відмінність дослідження від проектування полягає в тому, що дослідження не передбачає створення будь-якого заздалегідь планованого об'єкта. Дослідження – це процес пошуку невідомого, нових знань, а проектування – вирішення певного, чітко усвідомленого завдання. Уміння проводити самостійні дослідження, осягнення істини легко прищеплюються і переносяться в подальшому на всі види діяльності, якщо вчитель створює для цього певні умови.

Однією із пропонованих форм роботи у 2 класі є екскурсія (кожної пори року). Вона дозволяє проводити спостереження, вивчати тіла і явища природи в природних або штучно створених умовах. Зміст екскурсій повинен мати безпосередній зв'язок із пройденим на попередніх уроках матеріалом, або випереджувальний характер. У той же час отримані на екскурсіях результати спостережень і зібрані матеріали доцільно використовувати на наступних уроках. Екскурсія в природу є однією з доступних форм роботи з молодшими школярами з краєзнавства, у ході якої учні знайомляться з тілами і явищами природи в межах свого району, села, міста.

Організовуючи урок-екскурсію потрібно пам’ятати, що такі уроки мають іншу структуру і потребують  певних завдань для кожного етапу уроку. Перед проведенням екскурсії потрібно скласти список і підготувати необхідне обладнання (блокнот, олівці, ручки, пакетики для збору природного матеріалу, гербарні папки, сачки, біноклі, лупи, гномон, компас, термометр, мірна стрічка, снігомірна лінійка (рейка), картки-визначники тощо); продумати місце, час проведення екскурсії, розробити маршрут, підібрати загадки, вікторини, вірші, ігровий матеріал тощо, підготовити інструктаж. Під час вступної бесіди окреслюють тему, мету екскурсії, актуалізують набутий досвід з теми. Самостійна робота учнів під час екскурсії супроводжується коментарями вчителя. Важливим етапом уроку-екскурсії є звітування дітей про виконану роботу, демонстрація зібраного матеріалу. За необхідності вчитель (або учень) може виступити з додатковими повідомленнями. Завершується екскурсія заключною бесідою та підведенням підсумків.

Методичні рекомендації щодо реалізації мистецької освітньої галузі

Зміст мистецької освітньої галузі може реалізовуватися як через інтегрований курс «Мистецтво», так і через окремі предмети за видами мистецтва: образотворче мистецтво і музичне мистецтво. Вибір здійснюється з урахуванням фахової підготовки кадрового складу педагогічних працівників школи та погоджується педагогічною радою. За умови обрання закладом загальної середньої освіти окремого викладання через окремі предмети, у  навчальному плані зазначаються окремі навчальні предмети: «Мистецтво: образотворче мистецтво», «Мистецтво: музичне мистецтво», – на які відводиться по 1 годині на тиждень.

Звертаємо увагу на те, що Нова українська школа приділяє вагому увагу розвитку творчості (креативності) та емоційного інтелекту – якостей особистості, необхідних їй упродовж життя (за даними висновків світових експертів) та визначених Законом України «Про освіту» (стаття 12), якостей, що активно розвиваються у процесі різних видів мистецької діяльності – спів, малювання, гра на дитячих музичних інструментах, імпровізація, інсценізація, активне сприймання творів мистецтва для розуміння їх впливу на людину. У Державному стандарті початкової освіти та типових освітніх програмах (мистецька освітня галузь) зроблено вагомий акцент на формування в межах цієї освітньої галузі таких мистецьких умінь, які б ефективно сприяли розвитку дитячої творчості, творчому та особистісному  самовираженню, активному (діяльнісному) збагаченню емоційного досвіду. Упродовж навчання у початковій школі у дітей мають системно  формуватися виконавські уміння та навички, характерні для кожного окремого виду художньої діяльності: опанування графічних, живописних, декоративних технік, знайомство з правилами композиції, кольорознавства, ліплення тощо (з образотворчого мистецтва); формування вокальних та хорових навичок (з музичного мистецтва); набуття елементарних акторських та хореографічних умінь під час театралізацій, інсценізацій, рольових ігор, рухів під музику тощо. Водночас, в контексті інтегрованого навчання відбувається формування поліхудожніх умінь та якостей (здатність до порівняння мови різних видів мистецтва,  відтворення різних явищ через музичні інтонації, малюнок, рух, жест, «оживлення» творів образотворчого мистецтва, візуалізація музики тощо). Формування кожного з вищезазначених мистецьких умінь потребує особливого фахового педагогічного підходу.

Необхідною умовою реалізації завдань мистецької освітньої галузі є дотримання інтегративного підходу у навчанні, який може розглядатися у декількох значеннях:

 (у вузькому) через узгодження  програмового змісту в межах галузі між різними навчальними предметами (за умови автономного викладання «Музичне мистецтво», «Образотворче мистецтво»);

 (у широкому) через узгодження предметів мистецької освітньої галузі із змістом інших освітніх галузей (наприклад, сприймання музичного твору, мультфільму тощо на заняттях з вивчення мови), за умови дидактичної доцільності і коректності використання того чи іншого матеріалу.

Акцентування освіти на реалізацію компетентнісного підходу зумовлює рельєфне визначення компетентностей, які формуються  засобами мистецтва, зокрема, у процесі:

· усного висловлювання своїх вражень від мистецтва;  оцінювання власної художньо-творчої діяльності (вільне володіння державною мовою/ здатність спілкуватися рідною).

· здійснення елементарних розрахунків (наприклад, для встановлення пропорцій,  запису ритму тощо) (математична компетентність).

· спостереження, дослідження і відтворення довкілля та явищ природи засобами мистецтва (компетентності у галузі природничих наук, техніки і технологій, екологічна компетентність);

· самостійного (чи за допомогою дорослого) використання інформаційних технологій для отримання мистецької інформації, художнього творення (інформаційно-комунікаційна компетентність);

· формування  уміння  визначати власні художні інтереси, досягнення і потреби; прагнення доцільно використовувати свій час для пізнання, сприймання, творення мистецтва (навчання впродовж життя);

· співпраці з іншими, зокрема участі у мистецьких заходах, прикрашанні середовища, де живе та навчається; прояву відповідальності за особистий і колективний результат; використання мистецтва для отримання задоволення (впливу на власний емоційний стан)  (громадянські та соціальні компетентності, пов’язані з ідеями демократії, справедливості, рівності, прав людини, добробуту та здорового способу життя, з усвідомленням рівних прав і можливостей);

· виявлення шани до народних традицій, мистецтва рідного краю;  толерантного ставлення до мистецтва різних народів (культурна компетентність);

· прояву бажання ділитися своїми творчими ідеями;    творчої ініціативи та намагання її реалізовувати, зокрема через втілення у практичній художньо-творчій діяльності (індивідуальній і колективній); презентації результатів власних мистецьких досягнень (підприємливість та фінансова грамотність);

· сприяння і підтримка бажання впроваджувати нові ідеї (інноваційність).

Формування ключових компетентностей має відбуватися системно і природньо упродовж усього періоду навчання на уроках (чи у певних навчальних ситуаціях), де це педагогічно доцільно: учитель має застосовувати свій методичний інструментарій тільки у контексті реалізації завдань мистецької освітньої галузі, тільки через відповідні мистецькі  трактування і приклади.

Звертаємо увагу, що Типова освітня програма дає можливості вчителю, орієнтуючись на її вимоги і орієнтовний зміст, самостійно визначати тематику навчання, обсяг годин на вивчення окремої теми, поурочний розподіл опанування кожної теми тощо.  Програма передбачає творче ставлення вчителя до змісту і технологій навчання, добору навчального художнього матеріалу: кожен учитель має можливість обирати мистецькі твори для сприймання та виконання учнями, орієнтуючись на критерій їх високої художньої якості, тематику, цікавість для учнів і відповідність їх віку. Вищеозначене відображається у календарно-тематичному плані педагога на навчальний рік, відповідно до якого він (вона) здійснює навчання здобувачів освіти.

Провідними видами діяльності відповідно до змістових ліній програми є художньо-творча діяльність, пізнання мистецтва та комунікація через мистецтво, у процесі яких  відбувається формування і розвиток предметних мистецьких компетентностей – музичних, образотворчих тощо.

Художньо-творча діяльність реалізується у формуванні виконавських умінь та навичок з різних видів мистецтва, зокрема: через опанування графічних, живописних, декоративних технік, знайомство з основами композиції, кольорознавства, ліплення тощо (з образотворчого мистецтва); розвиток ритмічного чуття, вокальних та хорових (з музичного мистецтва), акторських та елементарних танцювальних умінь тощо. Велике значення упродовж першого циклу навчання має надаватися розвитку ритмічного чуття, імпровізаціям, різного роду експериментам (наприклад, з кольорами, звуками), а також підтримці дитячих ідей та ініціатив у прикрашанні, естетизації навколишнього середовища, що значно розширює можливості дітей у власному творчому вияві – художньому самовираженні. Окрім того, важливо привчати дітей не тільки творити і самовиражатися, але й презентувати результати власної творчості, брати участь у шкільних мистецьких заходах (концертах, виставках, інсценізаціях тощо), а з часом виявляти ініціативу їх створення, спілкуватися з друзями та знайомими про мистецтво. Пізнання мистецтва відбувається, як через художньо-творчу діяльність, так і активне сприймання творів різних видів мистецтва та знайомства з особливостями їхньої художньо-образної мови. Звертаємо увагу, що пізнання мови мистецтва (зокрема нотної грамоти) має відбуватися в ігровій формі і тільки в контексті її практичного застосування: наприклад під час виконання невеликих вокальних поспівок чи відтворення ритмічних послідовностей.

З першого дня спілкування з мистецтвом дітей слід привчати уважно (щоуроку) слухати і споглядати твори мистецтва, виявляти (в тому числі висловлювати) власні враження, шукати зміст, розуміти, яким чином він розкривається (через характеристику художньої мови). Водночас, у процесі обговорення творів мистецтва не слід вдаватися до суто мистецтвознавчого аналізу, а застосовувати різні методичні прийоми та методи для зацікавлення учнів та їх занурення у зміст твору.  Системно і послідовно дітей потрібно привчати визначати, описувати емоційні стани, викликані почутим, побаченим, формувати культуру емоційного сприймання й реагування на твір мистецтва.

Система оцінювання результатів навчання в мистецькій освітній галузі ґрунтується на позитивному ставленні до кожного учня (учениці). Оцінюється не рівень недоліків і прорахунків, а  рівень прогресу особистісних досягнень, тому критерієм перевірки та оцінювання результатів мистецької освіти є динаміка особистісного розвитку учня (учениці). Безперечно, певну роль у мистецькій сфері відіграють спеціальні художні здібності (музичний слух, вокальні дані, відчуття ритму, кольору, пропорцій, симультанне образне сприймання тощо), які можуть впливати на освітні результати учнів. Проте для створення об’єктивності системи оцінювання, перевірка має інтегрувати з одного боку досягнення учнів у різних видах діяльності відповідно до показників успішності, визначених освітньою програмою («Очікувані результати навчання здобувачів освіти»), з іншого - їх ставлення до мистецької діяльності, активність та ініціативність, що дасть можливість ефективніше відслідкувати особистісний зріст учня (учениці), оцінити його (її) роботу в освітній діяльності і саморозвитку. Додатковими засобами стимулювання пізнавальної активності учнів є самооцінка та оцінювання результатів спільної діяльності за попередньо визначеними критеріями.

Навчальна та методична література з предметів художньо-естетичного циклу зазначена у Переліках навчальних програм, підручників та навчально-методичних посібників, рекомендованих Міністерством освіти і науки України, що розміщені на офіційному сайті МОН. Під час підготовки вчителів до уроків радимо використовувати періодичні фахові видання, зокрема науково-методичний журнал «Мистецтво та освіта».

Організація освітнього процесу в 2 класах

за типовою освітньою програмою, розробленою під керівництвом

Шияна Р. Б.

Особливості типової освітньої програми, розробленої під керівництвом     Р. Б. Шияна, полягають у структуруванні змісту початкової освіти за освітніми галузями та представленні його інтегровано в предметах вивчення, що визначені навчальним планом. Запропонована у програмі інтеграція забезпечує умови для формування в молодших школярів цілісної картини світу, здатності сприймати предмети/об’єкти і явища різнобічно, системно та визначати практичне застосування вивченого.

Інтеграція змісту та видів діяльності різних освітніх галузей відбувається навколо тем та проблемних питань природничого та соціокультурного змісту. Математичні та мовні уміння при цьому відіграють інструментальну роль та виступають засобами вирішення проблемних питань/ситуацій, пізнання світу, фіксації результатів досліджень. У навчальних програмах з української та іноземної мов, математики, мистецтва, фізичної культури окреслюється поступовий розвиток умінь (шлях досягнення очікуваних результатів навчання) у межах кожної змістової лінії.

Освітня галузь «Мовно-літературна» реалізується у навчальних предметах «Українська мова», «Іноземна мова» та інтегрованому курсі «Я досліджую світ». Вивчення української мови у 2 класі передбачає часовий розподіл програмового матеріалу між предметом «Українська мова» та інтегрованим курсом «Я досліджую світ» (мовно-літературна галузь), відповідно до якого 5 годин на тиждень використовується на вивчення української мови як окремого предмета, 2 години української мови на тиждень включені до інтегрованого курсу «Я досліджую світ» (мовно-літературна галузь). Українська мова як окремий предмет вивчається як і у 1-му класі 5 годин на тиждень та інтегрує в собі українську мову та літературне читання.

Відповідно до зазначеного у навчальному плані закладу загальної середньої освіти пропонуємо розподілити навчальні години таким чином: українська мова – 5 годин, українська мова в інтегрованому курсі – 2 години, інтегрований курс «Я досліджую світ» – 5 годин.

Акцентуємо увагу на тому, що відповідно до Порядку поділу класів на групи при вивченні окремих предметів у закладах загальної середньої освіти  (додаток 2 до наказу Міністерства освіти і науки України від 20.02.2002 № 128) при вивченні української мови  (5 годин на тиждень,  що виділені на вивчення української мови як окремого предмета і 2 години на тиждень, що включені до інтегрованого курсу (мовно-літературна галузь), всього 7 годин на тиждень) клас може ділитися на групи за умови відповідної кількості учнів у класі (більше 27). Якщо клас не ділиться на групи при вивченні української мови, то у Класному журналі на українську мову як окремий навчальний предмет виділяються сторінки «Українська мова» з розрахунку 5 год на тиждень (по 3 розвороти журналу на кожну годину). У разі поділу класу на групи при вивченні української мови у Класному журналі на запис уроків української мови як окремого предмета і української мови в інтегрованому курсі відводяться окремі сторінки для кожної групи (відповідно «Українська мова» та «Українська мова» в інтегрованому курсі «Я досліджую світ»). У Класному журналі запис назв навчальних предметів та інтегрованих курсів має відповідати назвам навчальних предметів та інтегрованих курсів, визначених навчальним планом закладу загальної середньої освіти.

Математика вивчається як окремий предмет (3 години на тиждень) та у складі інтегрованого курсу «Я досліджую світ» (1 година на тиждень).

Основний зміст та очікувані результати вивчення математичної та мовно-літературної освітніх галузей представлено в окремих навчальних програмах, які структуровано за змістовими лініями. Деякі конкретні очікувані результати, які досягаються у процесі інтегрованих видів діяльності, представлено у програмі інтегрованого курсу «Я досліджую світ».

Заняття з інформатики може проводити як учитель початкових класів (класовод), так і (за письмовою згодою вчителя початкових класів) учитель інформатики. У разі проведення занять з інформатики учителем початкових класів у Класному журналі інтегрований курс «Я досліджую світ» фіксується цілісно (усі 8 год на тиждень), з урахуванням інтеграції змісту інформатики із змістом інших галузей. У разі проведення занять з інформатики учителем інформатики зміст інформатики виокремлюється із програми інтегрованого курсу «Я досліджую світ»; у  навчальному плані закладу загальної середньої освіти перелік навчальних предметів містить назву «Інформатика (у курсі «Я досліджую світ»); у розкладі уроків визначається час заняття «Інформатика (у курсі «Я досліджую світ)»;  у Класному журналі на цей предмет відводиться окрема сторінка з назвою, яка відповідає назві предмета у навчальному плані. Водночас звертаємо увагу на те, що два вчителі (учитель початкових класів і учитель інформатики), які ведуть заняття інтегрованого курсу «Я досліджую світ», мають узгоджувати зміст програмового матеріалу, що опрацьовується, та організаційні форми роботи. Таку ж співпрацю передбачає і робота вчителів образотворчого і музичного мистецтва, якщо заняття інтегрованого курсу «Мистецтво» проводять два фахівці.

Методичні рекомендації щодо реалізації математичної освітньої галузі в 2 класі

Початковий курс математики спрямований на формування та розвиток в учнів 2 класу математичної компетентності. Основною  метою навчання математики в 2 класі, є розкриття ролі математики для пізнання об’єктів, явищ, їх закономірностей та перспектив навколишнього світу;  формування в учнів основ математичних знань, фактів, способів дій/операцій для розв’язання навчальних і практично-життєвих завдань, проблем, задач.

У сучасних умовах підвищеної уваги до вивчення систематичного шкільного курсу математики істотного значення набуває формування мотиваційної складової/мотивації до навчально-освітньої діяльності; розвитку та вдосконалення форм організації освітнього процесу щодо пізнання математичних фактів, залежностей, закономірностей,  підвищення інтересу учнів до практичного використання математичних висновків, їх теоретичного, функціонального спрямування тощо. Фундамент цих критеріїв закладається в початкових класах, коли створюється база інформативної, діяльнісної/процесуальної, когнітивної процедури усвідомлення суті математики як форми реального та об’єктивного відображення і пізнання нового в навколишньому світі.

Рекомендуємо при ознайомленні з новими поняттями, новими фактами і залежностями в математиці проводити актуалізацію здобутих знань, інформації, навичок учнів, та використовувати проблемні запитання, які стимулюватимуть дітей до роздумів, до пошуку власних ідей, до бажання аргументувати, відстоювати свої позиції, думки, дії.

Оскільки математика є «універсальною» наукою, що розкриває сутність різних освітніх спрямувань/галузей, забезпечує інтегрований підхід при ознайомленні з певним математичним поняттям на реальних прикладах з життя, з об’єктами, що нас оточують, то для реалізації вимог освітньої математичної галузі  типової програми, досягнення учнями очікуваних результатів  навчання рекомендуємо систематично використовувати внутрішньопредметні і міжпредметні зв’язки, практично-дійову інтеграцію з темами, розділами інших освітніх галузей, та пропонованими темами навчальних тижнів. Інтеграція має бути природньою, логічною, дидактично і практично виправданою.

Завдання освітньої математичної галузі реалізуються через вивчення окремого навчального предмета «Математика» (4 год на тиждень протягом навчального року) та включення програмового змісту з математики в інтегрований курс «Я досліджую світ», в інші освітні галузі як інструмент дослідження, порівняння, передбачення, обчислення, пізнання об’єктів за певними величинами, обгрунтування, опис подій в історичному ракурсі, залежностей між предметами/об’єктами природи, Всесвіту тощо. При розподілі програмового змісту навчального матеріалу між окремим предметом та інтегрованим курсом пропонуємо для інтегрованого курсу обирати теми, що передбачають виконання практично-зорієнтованих завдань на застосування вивченого матеріалу різних змістових ліній. Водночас, звертаємо увагу, що матеріал змістових ліній «Вимірювання величин», «Просторові відношення», «Геометричні фігури» може бути використаний на уроках інтегрованого курсу і як новий з метою ознайомлення з ним учнів, і в подальшому використовуватися на уроках математики.

У курсі початкової математичної освіти зазначені завдання реалізуються за такими змістовими лініями: «Лічба», «Числа. Дії з числами», «Вимірювання величин», «Просторові відношення. Геометричні фігури»,  «Робота з даними».

Розв’язування проблем математичного змісту, в тому числі і сюжетні задачі, реалізується наскрізно у всіх змістових лініях. Дослідження та опис математичних фактів, відношень і закономірностей, що закладені в них, реалізують потенціал математичної галузі для формуванняв учнів  здатності логічно мислити, узагальнювати, робити висновки, застосовувати набуті знання, навички длярозв’язання навчальних і практичних завдань,  задач, формувати, розвивати та вдосконалювати/збагачувати свідоме  математичного мовлення.

Вправи та завдання до них, що пропонують підручники за чинною програмою, слід доповнювати аналогічними, подібними завданнями, які охоплюють безпосередню діяьність конкретного учня/конкретної учениці в класі, в школі, вдома (в сім’ї, родині), на дозвіллі тощо. Така практична діяльність якнайкраще формує мотивацію, приносить моральне та інтелектуальне задоволення дитині, і що, звісно, формує й розвиває її математичні компетентності.

Враховуючи вікові особливості другокласників та з метою усвідомленого, зацікавленого сприйняття змісту навчального матеріалу доцільно на освітніх заняттях практикувати дії  з лічильним матеріалом (у тому числі геометричними фігурами), предметними та схематичними ілюстраціями тощо. З цією метою вчитель/учителька може використовувати готові дидактичні засоби навчання для логіко-математичних видів діяльності, та виготовлені самостійно учнями (для створення яких варто проводити вимірювання, співставляннята порівняння їх за певними ознаками (за кількістю, розмірами, розміщенням, кольором, формою, призначенням, матеріалом тощо).

При  вивченні початкового курсу математики особливу увагу варто  приділяти збагаченню та розвитку математичного мовлення дітей. Правильне використання математичних термінів є лакмусом свідомого засвоєння, розуміння суті математичного поняття. Для цього пропонуємо пояснювати походження назви поняття, його етимологію. Цікавою формою роботи з застосування нового терміну може бути пропозиція дібрати синоніми чи антоніми (без вживання їх назв) до нього, «творча лабораторія» з придумуванням «своїх» назв. Вважаємо неприпустимим вимагати від учнів завчання структури речення для формулювання відповіді. Слід вчити учнів, що в кожній відповіді має бути використана частина запитання. У підручниках, навчальних посібниках формулювання завдання на обчислення дається по-різному (обчисли, виконай обчислення, знайти значення виразу, обчисли вираз, виконай дію (дії) тощо). Це розширює діапазон мовлення, показує усвідомлення процесу дії для досягнення мети – знайти результат.

Для формування вмінь аналізувати, виділяти істотнє, головне, тобто те, що вказує на зв’язок і взаємозалежність між даними величинами, оцінювати інформацію та використовувати її в практичних ситуаціях, математичних формулюваннях, критично мислити пропонуємо при розв’язанні будь-якої математичної, навчальної чи життєвої проблеми використовувати графічну інтерпретацію: малюнки, світлини, схеми, схематичні рисунки, графи, діаграми, предметну демонстрацію тощо.

Мови відповідних корінних народів України та національних меншин

У 2019/2020 навчальному році учні початкової школи вивчатимуть мови відповідних корінних народів та національних меншин за такими навчальними програмами:

у 1-2 класі – за типовими навчальними програмами для закладів загальної середньої освіти з навчанням мовою відповідного корінного народу та національної меншини (наказ МОН України від 21.03.2018 № 268);

Програми розроблено на основі Державного стандарту початкової освіти (мовно-літературна освітня галузь), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 87, і згідно з положеннями Концепції «Нова українська школа». Навчальні програми з мов відповідних корінних народів та національних меншин використовуються як складова частина Типової освітньої програми, розробленої під керівництвом Савченко О. Я. для 1-2 класів, та Типової освітньої програми, розробленої під керівництвом Шияна Р. Б. для 1-2 класів.

у 3-4 класах – за навчальними програмами з мов національних меншин для закладів загальної середньої освіти з навчанням мовами відповідних корінних народів та національних меншин та закладів загальної середньої освіти з навчанням українською мовою (Державного стандарту початкової загальної освіти (2011 р.), типових освітніх програм (наказ МОН України від 20.04.2018 № 407), що розміщені на офіційному сайті МОН.

Навчання з мов відповідних корінних народів та національних меншин учнів 3-4 класів закладів загальної середньої освіти з навчанням мовами відповідних корінних народів та національних меншин та українською мовою здійснюватиметься за підручниками 2012-2015 років видання.        

Навчання з мов відповідних корінних народів та національних меншин учнів 1-2 класу закладів загальної середньої освіти з навчанням мовами відповідних корінних народів та національних меншин та українською мовою Нової української школи здійснюватиметься за підручниками, які видані за результатами проведення конкурсного відбору проектів підручників для 1-2 класу закладів загальної середньої освіти.

Повний перелік навчальної літератури для закладів загальної середньої освіти з навчанням мовами відповідних корінних народів та національних меншин подано у Переліку навчальних програм, підручників та навчальних посібників, рекомендованих Міністерством освіти і науки України у 2019/2020 навчальному році. 

          Детальніше щодо особливостей вивчення мов відповідних корінних народів та  національних меншин зазначається нижче,  у частині про вивчення мов відповідних корінних народів та  національних меншин, інтегрованого курсу «Література» у 2-11 класах закладів загальної середньої освіти.

Оцінювання в 1-4 класах здійснюють відповідно до чинних нормативних документів.

       Окрім того, інформуємо, що  Телеканалом ПЛЮСПЛЮС розроблено мультфільми для учнів 1-4 класів, які можуть бути використані під час навчання в закладах загальної середньої освіти.  «Світ чекає на відкриття» - навчальний, мотивуючий і розважальний проект для дітей, вчителів та батьків, а також проект «Це – наше, і це – твоє» - яскраві та зрозумілі розповіді  про геніальні винаходи, природні багатства, блискучі ідеї, що прославляють нашу країну на весь світ.